Вечоріє. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, розташованій над конторою. Наш будинок низький, старий і занедбаний.
Він, як і сусідні будинки, раніше належав церкві, що стоїть на майдані в кінці вулиці. В ньому колись мешкали священики та церковні служки, але шістдесят років тому він перейшов до рук фірми Кролів. Дім, власне, складається з двох низеньких будівель, розділених брамою з аркою і під'їздом; у другому живе відставний фельдфебель Кнопф із дружиною і трьома дочками. Далі починається чудовий старий сад, а за ним, трохи ліворуч, стоїть двоповерхова дерев'яна будівля, схожа на повітку. На першому поверсі працює наш скульптор Курт Бах. Він ліпить для надгробків полеглим воякам охоплених скорботою левів і орлів з розгорненими крильми, а також накреслює написи, які потім видовбує каменяр. У вільний час Курт Бах грає на гітарі, робить прогулянки за місто і мріє про золоті медалі славнозвісному Куртові Баху пізнішого періоду — того періоду, який ніколи не настане. Йому тридцять два роки.
Верхній поверх ми наймаємо трунареві Вільке — сухорлявому чоловікові, про якого ніхто не знає, є в нього родина чи ні. У нас із ним дружні стосунки, як завжди, коли вони засновані на взаємній вигоді. Дізнавшись про свіжого покійника, якому ще не замовлено труни, ми рекомендуємо Вільке або даємо йому знак, щоб він сам подбав про свої інтереси. Вільке робить те саме для нас, коли назнає десь труп, якого ще не встигли схопити гієни конкуренції,— боротьба за покійників жорстока і ведеться не на життя, а на смерть. Оскар Фукс, комівояжер наших конкурентів Голь-мана й Клоца, використовує для цього навіть цибулю. Перше ніж зайти в дім, де лежить покійник, він виймає з кишені кілька порізаних цибулин і нюхає їх, аж поки на очах не виступлять сльози, — тоді простує до хати і, вдаючи, що дуже сумує за дорогим небіжчиком, починає влаштовувати свої справи. Його прозивають за це Плаксивим Оскаром. Дивно, проте якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч наполовину так, як піклуються тоді, коли це вже їм ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу, — але така вже людська натура: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.
Вулицю поволі затягує прозорий серпанок сутінку. У Лізи вже світиться, але цього разу вікна завішено — ознака, що різник дома. Від її будинку починається сад торговця винами Гольцмана. Через огорожу перехиляється бузок, а з льохів тхне гострим оцтовим духом бочок. З брами нашого будинку на вулицю виходить відставний фельдфебель Кнопф. Це худий чоловік у кашкеті і з ціпком у руці. Він, незважаючн на свій фах і на те, що за ціле життя не прочитав жодної книжки, крім стройового статуту, скидається на Ніцше. Кнопф простує по Гакенштрасе і на розі Марієн-штрасе завертає ліворуч. Опівночі він повернеться назад уже з правого боку — цим Кнопф закінчить свій обхід міських пивниць, що його він, як і належить старому солдатові, здійснює з методичною послідовністю. Кнопф п'є тільки горілку і тільки хлібну. Але вже й знає її, як ніхто інший. У місті є три або чотири фірми, що виробляють хлібну горілку. Для нас їхня продукція приблизно однакова на смак, а для нього ні: він розрізняє її уже з запаху. Сорок років невтомної праці так витончили його смак, що навіть коли горілка того самого гатунку, він може визначити, з якої пивниці її взято. Кнопф запевняє, що й кожен льох має свій особливий запах і він уміє його розрізнити. Звичайно, якщо горілка не з пляшок, а просто з бочки. Він уже не раз вигравав на цьому заклад.
Я підводжусь і озираюся довкола. Кімната моя невелика, з низькою похилою стелею, проте в ній є все, що мені потрібне: ліжко, полиця з книжками, стіл, кілька стільців і старе піаніно. П'ять років тому на фронті я б не повірив, що колись так добре житиму. Ми тоді стояли у Фландрії — то був великий наступ під Кемельбергом, під час якого полягло три чверті нашої роти. Георг Кроль другого дня попав до лазарету з раною в животі, а я ще витримав майже три тижні, поки куля влучила мені в коліно. Потім війна скінчилася поразкою, і я став нарешті вчителем. Так хотіла моя хвора мати, і я перед її смертю пообіцяв їй, що виконаю її волю. Мати за життя дуже багато хворіла й гадала, що коли я матиму фах, який забезпечить мені на ціле життя місце в державній установі, то принаймні зі мною вже нічого не станеться. Мати померла наприкінці війни, але я все-таки склав іспити й працював у глухих селах, поки не відчув, що не можу більше втовкмачувати дітям те, в що сам давно вже не вірю, і ховати себе живцем серед спогадів, які хотів би забути.
Я пробую читати, але в таку годину не читається. Весна хвилює кров, і в сутінках людина легко розгублюється. Все ніби втрачає межі, на душі стає тривожно, серце завмирає. Я вмикаю світло й відразу ж почуваю себе безпечніше. На столі лежить жовта папка з віршами, надрукованими на машинці в трьох примірниках. Час від часу я посилаю по кілька таких примірників до газет. Газети або повертають їх, або зовсім не відповідають; тоді я друкую нові копії і посилаю знов. Лише тричі мені пощастило дещо опублікувати в міській щоденній газеті, та й то з допомогою Георга, що знайомий з завідувачем відділу місцевої хроніки. Та цього виявилось досить для того, щоб стати членом верденбрюкського клубу поетів, який раз на тиждень збирається в Еду-арда Кноблоха, в його "Світлиці древніх германців". Едуард недавно намагався за мою витівку з абонементами виключити мене з клубу як аморальну людину, проте решта членів клубу проголосувала проти: мовляв, мій вчинок заслуговує якнайбільшої пошани, саме так віддавна вже діють усі промисловці й весь діловий світ нашої любої батьківщини, — крім того, мистецтво й мораль не мають між собою нічого спільного.
Я відкладаю вірші набік. Вони раптом здаються мені банальними й дитячими — типовими спробами, які сього часу робить майже кожен юнак. Я почав їх писати в окопах, але тоді в цьому був глузд — вірші на якусь мить відривали мене від того, що я бачив, це був маленький острівець опори й віри в те, що по той бік спустошення і смерті існує ще щось. Але ті часи давно минули; тепер я знаю, що поряд із спустошенням і смертю існує багато чого іншого, і знаю також, що все це може навіть існувати водночас. Віршів мені більше не треба: в книжках, що стоять у мене на полиці, сказано про все це багато краще. Та що б із нами сталося, коли б цього усвідомлення було досить, щоб відмовитися від чогось? Де б ми всі були? Тому я пишу далі, хоч дуже часто мої вірші здаються мені сірими й сухими в порівнянні з вечірнім небом, що тепер, оранжеве, ніби яблуко, розкинулося над дахами й вулицями, які затоплює фіалково-сірий дощ сутінків.