— Зробити таку дурницю!
Пані Нібур знічується під лютим поглядом Ральфа. Він раптом перестає бути кавалером. Боже, думаю я, раніше в неї був кит — тепер вона спіймала собі акулу,
— Ніхто не каже, що ви не давали грошей, — зауважує Георг. — Ми лише кажемо, що на завдаток так само немає документа, як і на замовлення.
Ральф підбадьорюється.
— Ну от.
— Врешті, ми згодні забрати склеп назад, — мовить Георг, — якщо він вам не потрібний.
— Ну от, — знов каже Ральф.
Пані Нібур жваво підтакує йому.
Я вражено дивлюся на Георга. Склеп стане другим охоронцем нашого складу, братом чорного обеліска.
— А завдаток? — питає Ральф.
— Завдаток, звичайно, залишається в нас, — кажу я. — ; Так завжди робиться.
— Що? — Ральф обсмикує жилет і набундючується.
Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі й вузькі.
— Та це ж було б курям на сміх! — каже він. — Ні, з нами такого не вийде!
— З нами також. У нас клієнти завжди беруть те, що замовляли.
— Ми ж нічого не замовляли, — з новою відвагою втручається пані Нібур. Вишні на її брилику погойдуються. — До того ж ви надто дорого хотіли.
— Тихо, Еміліє! — гримає на неї Ральф.
Вона зіщулюється, злякана й щаслива, що він такий мужній.
— Є ще суд, — загрозливо додає Ральф.
— Сподіваємося, що є.
— Ви після одруження будете й далі тримати пекарню? — питає Георг Емілію.
Вона така налякана, що лише мовчки поглядає на свого нареченого.
— Аякже, — відповідає Ральф. — Звичайно, поряд із працею в промисловості. А вам навіщо?
— Булочки й пиріжки були там надзвичайно смачні,
— Дякую, — манірно каже Емілія. — То як із завдатком?
— Я вам ось що запропоную, — каже Георг і раптом стає надзвичайно люб'язний. — Посилайте нам безкоштовно протягом місяця по дванадцять булочок щоранку й по шість пиріжків з яблуками щовечора, і тоді наприкінці місяця ми повернемо вам завдаток, не вимагаючи, щоб ви брали склеп.
— Гаразд! — відразу погоджується пані Нібур.
— Тихо, Еміліє! — Ральф штовхає її в бік. — Ось чого захотіли! — сердито відповідає він Георгові.— Повернути гроші через місяць! А що тоді вони будуть варті?
— Ну, то беріть склеп, — кажу я. — Ми не заперечуємо.
Боротьба триває ще десь із чверть години. Нарешті ми домовляємося, що половину грошей повернемо зараз, а половину через два тижні. Булочки й пиріжки нам таки будуть посилати. Ральф нічого не може вдіяти. Нам раптом стає на допомогу інфляція. Для суду цифри є завжди цифрами, незалежно від того, що вони означають. Коли б Ральф захотів повернути завдаток через суд, Емілія, мабуть, одержала б його десь аж за рік — ту саму суму, тоді вже нічого не варту. Тепер я розумію Георга: ми вдало виплутуємося з цієї історії. Завдаток уже й так становить тільки невелику частину своєї колишньої вартості.
— Але де ж ми дінемо склеп? — питаю я Георга, коли заручені, нарешті, йдуть від нас. — Зробимо з нього собі приватну каплицю?
— Ми трохи переробимо дах. Курт Бах примостить на ньому скорботного лева або солдата при повній зброї, а коли буде треба, то й ангела чи постать зажуреної Німеччини. Двоє вікон виймемо й замінимо їх мармуровими плитами, на яких можна буде вибити прізвища, тоді склеп стане… — Георг замовкає.
— Скромним пам'ятником полеглим на війні,— докінчую я. — Але Курт Бах не зуміє зробити ні фігури ангела, ні солдата, ні зажуреної Німеччини. Найбільше, що він зможе, це виліпити їхній барельєф. Доведеться нам обмежитися своїм звичайним левом. Та для нього дах надто малий. Краще посадовимо там орла.
— Навіщо? Одна левова лапа може звисати на постамент. Тоді все буде гаразд.
— А може, взяти бронзового лева? Фабрики металевих виробів роблять бронзових звірів якого завгодно розміру.
— Гармату, — задумливо каже Георг. — Потрощену снарядами гармату. Це було б щось нове.
— Але тільки для села, з якого на війні загинули самі артилеристи.
— Послухай, — каже Георг, — дай болю уяві. Зроби кілька малюнків, якомога більших і, найкраще, кольорових. А там побачимо!
— А що, якби зробити композицію зі склепу й обеліска? Так би ми вбили відразу двох зайців.
Георг сміється.
— Якщо ти втнеш таку композицію, я тобі в нагороду поставлю цілий ящик "Рейнгартсгаузенера" врожаю тисяча дев'ятсот двадцять першого року. Про таке вино можна тільки мріяти.
— Краще було б, якби ти давав по одній пляшці наперед. Тоді швидше прийшло б натхнення.
— Гаразд, почнемо з однієї. Ходімо до Едуарда.
Едуард, як завжди, похмурніє, коли бачить нас.
— Радійте, пане Кноблоху, — каже Георг, виймаючи з кишені цілу жменю банкнот, — сьогодні ви одержите готівку.
Едуард веселішає.
— Справді? Ну звичайно, мало ж колись настати й таке. Сядете біля вікна?
В тому кутку, де подають вино, знов сидить Герда.
— Ти тут постійний відвідувач? — кисло питаю я.
Герда весело сміється.
— Я тут у справах.
— У справах?
— У справах, пане слідчий, — каже вона.
— Можна цього разу нам запросити вас на обід? — питає Георг і штовхає мене ліктем, щоб я не поводився, як віслюк.
Герда дивиться на нас.
— Якби я запросила вас, то вдруге з цього напевне нічого не вийшло б, правда ж?
— Авжеж, — кажу я, але не втримуюсь і додаю: —Едуард краще розірвав би заручини.
Герда сміється і нічого не відповідає. Вона одягнена в дуже гарну шовкову сукню тютюнового кольору. Який я був йолоп, думаю я. Ось тут сидить саме життя, а я, засліплений своєю дурною манією величності, не розумів цього.
З'являється Едуард і знов похмурніє, побачивши нас біля Герди. Я помічаю, що він уже підраховує, скільки втратить на нас. Він гадає, що ми збрехали й ще раз хочемо попоїсти за його кошт.
— Ми запросили на обід панну Шнайдер, — пояснює Георг. — Ми святкуємо конфірмацію Людвіга. Він поступово дорослішає і стає чоловіком. Уже не вважає, що світ існує тільки для нього.
Едуард знову веселішає — Георг для нього більший авторитет, ніж я.
— Є чудові курчата! — Едуард складає губи так, ніби хоче свиснути.
— Дай нам зричайний обід, — кажу я. — В тебе завжди все чудове. І принеси пляшку "Рейнгартсгаузенера" врожаю тисяча дев'ятсот двадцять першого року!
Герда дивиться на мене.
— Вино на обід? Ви виграли в лотерею? То чому ж ви більше не ходите в "Червоний млин"?