— Я не можу за таких умов закладатися один до одного, — каже нарешті Карл. — Тільки один до двох, та й то, мабуть, програю.
Вони погоджуються на шести до чотирьох. На прилавку виростає ціла купа грошей. Карл іще двічі обурено смикає цвяха, щоб показати, як мало в нього надії виграти заклад. Я починаю грати "Похід гладіаторів", і незабаром у майстерню заходить пані Бекман. На ній шурхотить вільне яскраво-червоне китайське кімоно з півоніями і з феніксом на спині.
Пані Бекман — показна жінка. В неї голова бульдога, але гарного бульдога, густі кучеряві коси й блискучі, як вишні, очі, а все решта як у бульдога, особливо підборіддя. Тіло в неї могутнє, просто залізне. Тверді, як камінь, груди здіймаються, мов бастіон, далі йде відносно струнка талія і, нарешті, славетний зад, про який на цьому вечорі йдеться. Він величезний і також твердий, як камінь. Кажуть, що навіть коваль не зміг би вщипнути його, коли пані Бекман напружиться. Швидше зламав би собі пальця. Карл Бріль і на цьому вже виграв не один заклад, щоправда, тільки в найвужчому колі приятелів. Оскільки сьогодні ввечері в майстерні присутній цей товстун, тут буде проведений лише один дослід — виривання задом цвяха зі стіни.
Усе відбувається в спортивних, дуже галантних рамках: щоправда, пані Бекман вітається, проте вона стримана, майже неуважна. Вона дивиться на цей свій виступ тільки зі спортивно-ділового боку. Вона спокійно стає спиною до стіни за невисокою ширмою, робить кілька фахових рухів, потім завмирає на місці, виставивши вперед підборіддя, готова починати, поважна, як і годиться перед великим спортивним досягненням.
Я уриваю марш і на низьких нотах виконую дві трелі, що мають звучати, як барабанна партія під час смертельних стрибків у цирку Буша. Пані Бекман напружує м'язи, потім розпружується. Тоді ще раз напружується і ще раз. Карл Бріль починає нервуватися. Пані Бекман знов завмирає на місці, втупивши очі в стелю і зціпивши зуби. Далі щось брязкає, і вона відступає від стіни. Цвях лежить долі.
Я виконую "Молитву дівчини", один із її найулюбленіших номерів. Вона дякує, граціозно схиливши в поклоні дужу голову, мелодійним голосом прощається, щільніше загортає на собі кімоно й виходить.
Карл Бріль збирає гроші й подає мені мій виграш. Товстун оглядає цвяха й стіну.
— Диво дивне, — каже він.
Я граю "Гірські верхи зоря позолотила" та "Везерську пісню" — також дві улюблені мелодії пані Бекман. їй з другого поверху чути мою гру. Карл гордо підморгує мені: зрештою, ці могутні кліщі належать йому. Пива, ялівцевої та хлібної горілки — ціле море. Я випиваю з гостями кілька чарок і граю далі. Сьогодні мені краще не бути самому. Хочеться про дещо подумати, і водночас я нізащо не хочу про це думати. Руки в мене сповнені небувалої ніжності, щось ніби ширяє в повітрі й намагається добутися до мого серця, майстерня зникає, я знов бачу дощ, туман, Ізабеллу й сутінки в парку. Вона не хвора, думаю я, а проте знаю, що вона хвора, — та якщо вона хвора, то ми всі ще хворіші за неї…
Отямлююсь я від гучної суперечки. Товстун не може забути тілес пані Бекман. Розпалений випитою горілкою, він зробив Карлові Брілю потрійну пропозицію: п'ять мільйонів за чаювання з пані Бекман, один мільйон за коротку розмову з нею тепер, під час якої він, може, запросить її на пристойну, без жодних фривольностей вечерю без Карла Бріля, і два мільйони, якщо йому дадуть кілька разів добре вщипнути за те анатомічне диво тут-таки, в майстерні, серед товаришів, у веселому товаристві, отже, за всіма правилами пристойності.
Але тепер уже виявляється Карлова вдача. Якби пані Бекман цікавила товстуна тільки зі спортивного погляду, йому б, може, й дали вщипнути її, досить було б уже закластися на якихось мізерних сто тисяч марок, — але якщо це просто цапина хіть, то саму думку про таке Карл приймає як тяжку образу.
— Свинство! — реве він. — Я думав, що тут зібралися самі кавалери!
— А я і є кавалер, — белькоче товстун. — Тому й пропоную такі гроші.
— Ви свиня!
— І свиня теж. А то який же я був би кавалер? Ви повинні пишатися, що така дама… Невже у вас у грудях не серце, а камінь? Що я можу вдіяти, коли моя природа дибки стає? Чому ви образилися? Ви ж не одружені з нею!
Я бачу, як Карл Бріль здригається, ніби в нього вистрілили. Він живе на віру з пані Бекман, власне, вона в нього за господиню. Чому він не одружується з нею, ніхто не знає,— мабуть, через ту саму впертість, через яку він узимку прорубує ополонку, щоб поплавати в крижаній воді. І все-таки це його вразливе місце.
— Та я б такий діамант на руках носив, — белькоче товстун, — убирав би в шовки й оксамити… в червоні шовки… — Він майже хлипає і малює рукою в повітрі розкішні форми пані Бекман.
Біля нього стоїть порожня пляшка. Це трагічний випадок кохання з першого погляду. Я обертаюсь і граю далі. Уявити собі, як товстун носитиме на руках пані Бекман, я не здатний.
— Геть! — вигукує Карл Бріль. — Годі! Я страшенно не люблю виганяти гостей, але…
З глибини майстерні долинає жахливий зойк. Ми всі схоплюємося. Там танцює на одному місці якийсь низенький чоловічок. Карл кидається до нього, хапає ножиці й зупиняє машину. Чоловічок непритомніє.
— Хай би його чорти вхопили! Ну хто знав, що він на п'яну голову захоче погратися машиною! — лається Карл.
Ми оглядаємо чоловікову руку. З рани висить кілька ниток. Машина прихопила шкіру з м'ясом між великим і вказівним пальцями — і це його щастя. Карл поливає рану горілкою, і чоловічок опритомнює.
— Відрізало? — нажахано питає він, побачивши свою руку в Карлових лапах.
— Дурниці, рука твоя на місці.
Карл трясе чоловічкову руку в нього перед очима, і той полегшено зітхає.
— Може, буде зараження крові? Га?
— Не буде. А от машина від твоєї крові заіржавіє. Ми вимиємо твою клешню алкоголем, змастимо йодом і перев'яжемо.
— Йодом? А не болітиме?
— Секунду пощипає. Наче твоя рука хильнула дуже міцної горілки.
Чоловічок вириває руку.
— Горілку я краще вип'ю сам.
Він дістає з кишені не дуже чисту носову хусточку, замотує нею свою лапу й хапає пляшку. Карл посміхається. Потім озирається довкола і стривожено питає: