— Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?
— Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не зали* шилося б спогадів.
Ізабелла пильно дивиться на мене в темряві.
— Справді, Рудольфе, — шепоче вона. — Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час чогось шукаєш. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я — чи ми вже колись були чимось одним? Кажи! Ну, кажи ж! Де тепер те одне ділось, Рудольфе?
Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з'являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, таке самісіньке, і навіть якусь мить майже знаєш, що буде далі, та потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.
— Ми не можемо пам'ятати себе, Ізабелло, — кажу я. — Ми — як дощ. Він теж виник із двох — з кисню й водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони — тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.
— Або як сльози, — каже Ізабелла. — Але сльози повні спогадів.
Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, мов дві краплі води, схоже на подію, яка відбувалася багато людських життів тому. Під ногами в нас рипить жорства. За парковим муром протягло сигналить машина, ніби чекає на когось, хто хоче втекти звідси.
— Тоді воно — як смерть, — каже нарешті Ізабелла.
— Що?
— Кохання. Довершене кохання.
— Кому це відомо, Ізабелло? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємося кожне своїм "я". Коли б наші "я" злилися в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим "я" і не могли б більше пам'ятати про свої колишні окремі "я". Ми були б не поглибленим "я" через друге "я", а чимось іншим, що так відрізнялося б від попереднього, як дощ від повітря.
— А коли б кохання було таке довершене, що ми злилися б в одне, то це було б як смерть?
— Можливо, — нерішуче відповідаю я. — Але не як знищення. Ніхто не знає, що таке смерть, Ізабелло. Тому її ні з чим не можна порівняти. Але жодне з нас уже напевне не відчувало б себе самого. Знов виникло б інше, самітне "я".
— Виходить, що кохання приречене бути недовершеним?
— Чому ж, воно досить довершене, — кажу я, проклинаючи себе за те, що через свою вчительську педантичність знов заліз у такі хащі.
Ізабелла хитає головою.
— Не викручуйся, Рудольфе. Воно приречене бути недовершеним, тепер я бачу. Коли б воно було довершене, то спалахнуло б, як блискавка, і більше нічого не залишилося б.
— Щось би залишилось — але поза нашою свідомістю.
— Так, як смерть?
Я дивлюся на неї.
— Хтозна, — кажу я обережно, щоб не хвилювати її ще дужче. — Може, смерть не відповідає своїй назві. Ми завжди бачимо її тільки з одного боку. Може, смерть — це довершена любов між нами і богом.
Вітер знов кидає хвилю дощу на листя дерев, які своїми невидимими руками жбурляють його далі.
Ізабелла хвилину мовчить, тоді питає:
— Тому кохання таке сумне?
— Воно не сумне. Кохання лише приносить нам сум, бо воно недовговічне і його не можна втримати.
Ізабелла зупиняється.
— Чому, Рудольфе? — палко вигукує раптом вона й тупає ногою. — Чому так має бути?
Я дивлюся на її бліде напружене обличчя.
— Це і є щастя, — кажу я.
— Щастя? — перепитує Ізабелла, вражено втупивши в мене очі.
Я киваю головою.
— Не може бути! Це горе, а не щастя!
Вона кидається мені на груди й починає схлипувати. Я міцно обіймаю її і відчуваю, як здригаються її плечі.
— Не плач, — кажу я, — що було б з людьми, якби вони через таке плакали?
— А через що ж плакати?
Справді, через що, думаю я. Через усе інше, через лихо на нашій проклятій планеті, тільки не через це.
— Це не горе, Ізабелло, — кажу я. — Це щастя. Ми тільки придумали для нього безглузді означення — "довершене", "недовершене".
— Ні, ні! — Вона жєаво хитає головою і невтішно плаче, припавши до мене, а я тримаю її в обіймах і відчуваю, що не я маю слушність, а вона, що саме вона не йде на жодні компроміси, що в ній ще горить перше і єдине "чому", не засипане сміттям буття, перше запитання пробудженого "я".
— Це не горе, — все ж таки кажу я. — Горе зовсім не в цьому, Ізабелло.
— А в чому?
— Горе не в тому, що ніколи не можна цілком злитися в одне. Горе в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, а нічого не можеш удіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось із двох помирає перший. Завжди хтось залишається.
Ізабелла дивиться на мене.
— Як можна втрачати те, чого не маєш?
— Можна, — сумно відповідаю я. — І ще й як можна! Є багато ступенів утрати, і кожен болісний, а багато страшних, як смерть.
Ізабелла перестає плакати.
— Звідки ти це знаєш? — питає вона. — Ти ж іще не старий.
Досить старий, думаю я. Якась частка мого єства постаріла, коли я повернувся з війни.
— Знаю, — кажу, — бо відчув це на собі.
Відчув це на собі, міркую я. Як часто доводилося мені втрачати дні, години, втрачати частку свого життя, і дерево у світлі ранкової зорі, і свої руки, і свої думки — і щоразу назавжди, а коли я повертався, то був уже інший. Можна багато всього втрачати, і завжди доводиться залишати все за собою, коли постаєш перед смертю; перед нею людина завжди гола. А коли витримаєш двобій зі смертю і знайдеш стежку назад, то треба наново здобувати все, що залишив.
Ізабеллине обличчя біліє в мокрому сутінку, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашно, віч-на-віч зі своїми грізними видивами, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, неспроможна позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи й не жаліючи себе самої. Кохана моя, думаю я, ніжна моя пташко, що рівно й неухильно простує до суті! Хай навіть тобі не щастить дійти до неї і ти блукаєш — та хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де кінчається блукання, дурість, боягузтво й де починається мудрість, найвища мужність?