КІНЕЦЬ ІНФЛЯЦІЇ! БІЛЬЙОН ДОРІВНЮЄ ОДНІЙ МАРЦІ!
— Ну? — каже Різенфельд.
Я киваю головою.
— Хлопці, а я, мабуть, таки справді збанкрутував, — мовить Віллі.— Я ж грав на зниження курсу. — Він занепокоєно поглядає на свій сірий костюм, потім на Рене. — Та бог із ним. Як дісталось, так і спливло. Що важать гроші, правда?
— Дуже багато важать, — холодно відповідає Рене. — А надто коли їх немає.
Ми з Георгом завертаємо на Марієнштрасе.
— Дивно, що Вацекові перепало від мене й Різенфельда, а не від тебе, — кажу я. — Було б природніше, коли б із ним бився ти.
— Може, й природніше, але не справедливіше.
— Не справедливіше? — перепитую я.
— Еге ж. У певному розумінні. Я зараз надто стомлений, щоб пояснювати тобі цю складну причинність. Чоловікам, які вже полисіли, не слід битися. Вони повинні фі* лософувати.
— Коли так, то на тебе чекає дуже самітне життя. Скидається на те, що настає час бійок.
— Не думаю. Просто скінчився якийсь огидний карнавал. Хіба це не схоже на похмілля після Вальпургієвої ночі? Лопнула величезна мильна булька.
— А далі? — питаю я.
— А далі? — питає за мною він.
— Далі хтось надме ще одну бульку, більшу за цю.
— Може, й так.
Ми зупиняємось у саду. Поміж хрестами тече білий, як молоко, ранковий туман. На подвір'ї з'являється наймолодша Кнопфова дочка. Вона не виспалась, бо чекала на нас.
— Батько каже, що згоден відпродати вам надгробок за дванадцять більйонів.
— Скажіть йому, що ми даємо вісім марок. І то лише до обіду. З грошима буде дуже сутужно.
— Що? — питає Кнопф із вікна своєї спальні. Він підслухував нас.
— Вісім марок, пане Кнопфе. А після обіду тільки шість. Гроші дорожчають замість знецінюватись. Хто б міг подумати, правда?
— То я краще залишу собі надгробок на віки вічні, кляті мародери! — хрипить Кнопф і грюкає вікном.
Верденбрюкський клуб поетів влаштовує у давньогерманській світлиці "Валгалли" прощальний вечір на мою честь. Поети почувають себе неспокійно і вдають, що зворушені. Перший підходить до мене Гунгерман.
— Ти знаєш мої вірші. Ти сам казав, що для тебе вони— одна з найбільших подій у поезії. Більша, ніж вірші Стефана Георге.
Він пильно дивиться на мене. Я такого ніколи не казав. Це слова Бамбуса. Гунгерман за них назвав його тоді ви* значнішим за Рільке поетом. Проте я не заперечую співцеві Казанови й Магомета, а лише очікувально дивлюся на нього.
— Ну от, — веде далі Гунгерман, та раптом перескакує на інше. — До речі, звідки в тебе цей новий костюм?
— Я купив його сьогодні на гонорар із Швейцарії,— із скромністю павича відповідаю я. — Це мій перший новий костюм, відколи я став солдатом його величності. Не якийсь там перешитий військовий мундир, а справжнісінький цивільний костюм. Інфляція скінчилася!
— Гонорар із Швейцарії? То тебе вже знають за кордоном? Так, так, — каже Гунгерман, прикро вражений. — Газета надрукувала?
Я киваю головою. Співець Казанови зневажливо махає рукою.
— Я так і думав! Мої твори, звичайно, для щоденного вжитку не придатні. їх можна друкувати щонайменше в солідних літературних журналах. Та я не про те. Я саме хотів сказати, що, на лихо, збірку моїх віршів три місяці тому видав Артур Бауер у Верденбрюці. Просто злочин!
— Хіба тебе силували видавати її тут?
— Морально силували. Бауер обдурив мене. Обіцяв зробити велику рекламу, видати одночасно з моєю книжкою Меріке, Гете, Рільке, Стефана Георге і насамперед Гель-дерліна, проте не дотримав слова.
— Зате він видав Отто Бамбуса, — зауважую я.
— Бамбус, між нами кажучи, халтурник і епігон, — махає рукою Гунгерман. — Це мені тільки зашкодило. Знаєш, скільки Бауер продав моїх книжок? Не більше, ніж п'ятСоІ* примірників!
Я знаю від Бауера, що весь наклад був двісті п'ятдесят примірників, а продано лише двадцять вісім, до того ж дев'ятнадцять із них потай купив сам Гунгерман. І видавати
її присилувано не Гунгермана, а Бауера. Як викладач німецької мови в реальній гімназії Гунгерман загрожував Ар-турові, що порекомендує їй іншого книгаря, коли він не видасть його віршів.
— Якщо ти тепер працюватимеш у берлінській газеті,— каже Гунгерман, — то пам'ятай, що вірність друзям — най-шляхетніша риса митця.
— Знаю. І найрідкісніша також.
— Це правда. — Гунгерман витягає з кишені книжечку своїх віршів. — На. З присвятою. Напиши про неї в Берліні. І надішли мені два відбитки статті. А я за це залишусь тобі вірним тут, у Верденбрюці. І якщо знайдеш доброго видавця, то май на увазі: я готую другу збірку віршів.
— Домовилися.
— Я знав, що на тебе можна покластися. — Гунгерман урочисто тисне мені руку. — А ти не маєш наміру й сам щось видати?
— Ні. Я передумав.
— Чому?
— Хочу трохи почекати. Треба спершу поглянути на світ.
— Мудра думка! — значуще виголошує Гунгерман. — Якби більше людей наслідували твій приклад, замість того щоб своєю нікчемною базграниною захаращувати дорогу майстрам!
Він обводить суворим поглядом кімнату. Я чекаю, що він зараз весело підморгне мені. Проте він раптом стає напрочуд поважним. Тепер, коли Гунгерманові трапляється нагода залагодити через мене свої справи, він зразу втрачає почуття гумору.
— Не кажи нікому про нашу угоду, — напучує він наостанці мене.
— Нізащо! — запевняю я його й помічаю, що до мене підкрадається Отто Бамбус.
За годину в моїй кишені лежать уже "Голоси тиші" Бам-буса з утішною для мене присвятою і надруковані на машинці його екзотичні сонети "Тигриця", які я маю опублікувати в Берліні. Зомерфельд дав мені копію "Книги смерті", написаної вільним віршем, решта членів клубу теж дали з десяток своїх творів, а Едуард — рукопис пеана на смерть друга, сто шістдесят вісім рядків, присвячених Валентинові — фронтовому товаришеві й людині. Едуард пише швидко.
І раптом усе це стає мені дуже далеке. Таке далеке, як інфляція, що скінчилася два тижні тому, чи як дитинство, що його день у день душили військовим мундиром. Таке далеке, як Ізабелла.
Я дивлюся на їхні обличчя. Чи це ще обличчя здивованих дітей, що побачили перед собою хаос або диво, чи вже обличчя ділових членів клубу? Чи в них ще є щось від захопленого і зляканого обличчя Ізабелли, чи вони просто імітатори, балакучі хвальки з посереднім хистом, який замолоду є в кожної людини? Вони пишномовно й ревниво оспівують його згасання, замість того щоб мовчки спостерігати його і врятувати з нього бодай іскру для подальшого життя.