...Настав березень. Хоч уночі морози були міцні, вдень гарячі сонячні промені плавили поверхню снігових заметів. Дивний неспокій охопив чорного лиса. Незбагненна тривога заважала спати. Нестримна сила примушувала його блукати вночі по ланах та перелісках. І ось одного разу у передсвітанковому морозному серпанку на галявині, порослій полином, побачив він об'єкт своїх пошуків. Це була струнка вогняно-руда лисичка. Її білосніжні груди відтіняли темні лапки. Великими стрибками помчав лис назустріч незнайомці, це сполохало її і примусило тікати. Можливо, її лякав чорний колір його шерсті й вона жахалася переслідувань такого чудиська. Але хоч як бігла вона від чорного лиса, втекти їй не вдалося.
Сонце, зійшовши над землею, застало лисів у непролазних нетрях. Минув не один день, перш ніж вони змогли близько познайомитись і вогняна красуня звикла до свого чорного зальотника. Тепер вони полювали й відпочивали разом. Наївшись, затівали веселі ігри й танці: підводилися на задніх лапках, а передні клали на плечі одне одному і ходили по второваній галявині плавним ритмічним кроком, як це роблять досконалі виконавці фокстроту — танцю, який і названий був англійцями "лисячий крок".
Минуло півтора місяця, і вогняна лисова подруга відчула, що скоро в неї з'являться малята. Разом вони подалися до його нори, що лишалася порожньою. Чекаючи нащадків, майбутні батьки полагодили своє помешкання, викопали ще два запасних виходи з гніздової камери.
Незабаром у мами-лисички з'явилося десятеро сліпих безпорадних дитинчат. Почалася тривожна й важка пора вирощування малят. Лисенята росли швидко. Через два тижні вони розплющили оченята, в них почала відростати шерстка. Всі вони були руді, жоден не успадкував батькового забарвлення. Злинялі, худі батьки ледве встигали годувати своє чисельне прожористе потомство. Минуло ще чотири місяці, і молоді лисенята залишили батьківську домівку. Велика родина розпалася, і кожен пішов назустріч новому, сповненому небезпек життю.
Настала зима. Мисливець П'ятаєв здавав добуте хутро. Не без погорди витяг він з торбини чудову чорно-буру шкурку. Струснувши нею, спитав мисливствознавця:
— Чому, Єрмолайовичу, бувають такі звірі?
Милуючись шовковистим темним хутром, той відповів:
— Велика майстриня-природа створює прекрасні малюнки для звіриних шуб, користуючись всього лише двома пігментами: чорним і жовтим. Вона складає з них постійний колір для кожного виду. Але іноді помиляється. То чорної фарби покладе забагато, то жовтої, а буває, позбавить звіра і тієї, і іншої. От і з'являються, на подив людям, чорні лисиці, жовті вовки, білі ізюбри...