Але чому серед в'язнів не видно нікого з Гавіри? Джомо не встиг запитати. До нього протиснувся Комебі. Голова його була обв'язана білою шматиною, крізь яку просочувалася кров. Джомо кинувся до товариша.
— Ну, де наші? Ти розшукав?
— Нема твого батька, командире… Замучили, недолюдки! А на решту людей Гавіри страшно глянути — такі скатовані!
Джомо аж заскреготів зубами.
— О Нгаї! — простогнав він. — Ти знаєш, я ніколи не хотів крові, але мзунгу заслужили смертної кари!.. Комебі, хай скривджені люди самі судять своїх катів. — Джомо показав на полонених. — Ці звірі мають дістати по заслузі.
Десь за годину вони покидали розгромлений табір. Зброю, продукти і одяг, захоплені в таборі, роздали бійцям і в'язням, що вступили до загону. Майже всі чоловіки з Гавіри пішли з повстанцями. Табір спустів. Із-за гірських вершин сходило велике червонясте сонце.
КІНЕЦЬ НІАБОНГО
Загін Джомо Карумби повертався в гори May. Надвечір передові частини прибули в табір, який відразу ж сповнився веселим гамом. Жінки з радістю зустрічали воїнів. Не було серед них тільки Коване. Це здивувало Джомо, і він пішов розшукувати дівчину. Жінки готували вечерю — смажили кукурудзу, варили кофе. Джомо спитав, чи не бачили вони Коване. Одна з них відповіла, що Коване і Нтомбі, дружина Комебі, пішли до струмка прати білизну.
— Коли це було? — опитав Джомо.
— Ще сонце стояло на заході, коли я бачила їх, — відповіла жінка.
Отже, з того часу вже минуло не менше двох годин. Чому ж вони й досі не повернулися? В серце Джомо закралася тривога. Разом з Комебі та кількома бійцями він не гаючись спустився до струмка. Але там нікого не було.
— Коване! Нтомбі! — гукали чоловіки.
Нікого! Сутінки в долині поволі згущалися. На очах блякло й втрачало ніжні вечірні кольори глибоке небо. Похмуро стояли попід горою велетенські дерева, порослі кострубатим мохом. Здавалося, столітні діди зупинилися на відпочинок, і вечірній вітрець колише їх довгі бороди.
— Нтомбі! Коване!
Тиша.
Бійці розійшлися понад берегом.
— Агей! — почувся незабаром крик. — Тут білизна!
Спустившись униз за течією, партизан знайшов у воді сорочку, що зачепилася за камінь. Усі кинулися туди. На березі — ніяких слідів. Коли б жінок розірвали звірі, то на землі була б кров. Отже, лишалося одно: якісь невідомі люди вистежили жінок і зненацька напали на них.
У таборі Джомо зібрав усіх і оголосив про зникнення Нтомбі і Коване.
— Очевидно, їх схопили якісь люди. Але хто міг це зробити? Невже серед нас є зрадник чи вбивця?
Всі мовчали. Ніхто не знав, куди поділися жінки і де їх шукати. До Комебі горнулося трійко діток, а сам він стояв обважнілий і страшний у своєму горі й гніві. Діти злякано дивилися на батька і, здається, теж розуміли, яке нещастя спіткало їх.
Джомо вже збирався прочесати навколо ліс, коли до нього підійшов німий Карао — після визволення з табору колишній індуна Ніабонго попросив прийняти його в загін. Таке прохання спочатку здивувало Джомо. Але Карао розвіяв сумніви командира. "Ви бачите, що зробили зі мною мзунгу! Для них я — чорний собака, — писав він на клапті паперу, бо не міг говорити. — Чи ж можу я тепер служити брехливому шакалові Ніабонго, який продає наших людей?"
Карао знаками пояснив, що хоче писати. Джомо дав йому олівець і папір. Карао написав: "Це зробив Ніабонго".
— Чому ти так думаєш? І де він міг тут узятися? — спитав Джомо, здивований.
Карао довго писав, намагаючись усе пояснити. Так партизани довідалися, що Ніабонго з наказу капітана уже давно поселився з своїми індунами і синами в урочищі Падаючої води. Індуни живуть у шамбах на горі, а Ніабонго — в печері… Ніабонго часто посилає своїх людей у гори стежити, чи немає там повстанців, а потім повідомляє про це в поліцію.
— Гора Падаючої води! — вигукнув Джомо, поглянувши на Комебі. — Тепер мені все зрозуміло… Безперечно, Ніабонго нас вислідив…
Карао намалював план печери, що містилася в горі Падаючої води, і Джомо не гаючись рушив туди із загоном воїнів.
* * *
Коване і Нтомбі спустилися до струмка, знайшли гладенькі камені у воді біля берега і заходилися прати сорочки. Вони вже закінчували роботу, як раптом Нтомбі скрикнула. Коване підвела голову і побачила, що жінку схопили два дужі чоловіки з розмальованими глиною обличчями. В ту ж мить Коване теж збили з ніг. Чиїсь міцні руки затиснули їй рота, на голову накинули цупкий вовняний карос, а ноги й руки міцно стягнули мотузкою. Ці ж дужі руки підняли і понесли її.
Коване спочатку не розуміла, що все це означає. Хто тут, у цих диких горах, для неї ворог? Куди її несуть? Якщо її мають убити, то чому не вбили відразу?
Несли її довго. Кілька разів носії змінювалися. Крізь карос вона чула голоси і тупіт ніг багатьох людей.
Нарешті, її поклали на землю. Чийсь владний голос звелів зняти покривало. Коли з голови впав шорсткий карос, Коване підвелася і оглянулась навколо. Вона була в печері. Перед вогнищем, на постелі з повсті і звіриних шкур, сидів Ніабонго і, попихкуючи коротенькою люлькою, пильно дивився на неї. Його маленькі чорні очі, в яких лиховісно спалахували відблиски вогню, були злі. Ніабонго мовчав. Осторонь, схиливши голови в шанобливому поклоні, стояли озброєні асегаями індуни. Біля ніг одного з них лежала зв'язана Нтомбі. Тепер Коване стало ясно, що їх викрали люди Ніабонго.
— Бвана, що все це означає? — запитала Коване.
Відповіді не було. Ніабонго навіть не підвів голови. В глибокій тиші печери лунко потріскував у багатті хмиз. Важко дихали стомлені довгою дорогою індуни.
Потім чаклун стрепенувся і щось сказав. Індуни схопили Нтомбі, приволокли до Ніабонго і кинули йому до ніг. Він вийняв маленький блискучий ніж. Жінка закричала і відсахнулась, але її притримали. Чаклун схопив Нтомбі за ліву руку і вправним помахом ножа розітнув вену в ліктьовій ямці. Бризнула кров. Жінка спочатку ніби заніміла з переляку, а потім закричала ще голосніше. Тоді жінці запнули повстю рот і підняли її над вогнем. Кров з руки полилася в полум'я, воно засичало, мов змія. Вгору клубками здіймалася сизувата пара. В печері запахло смаженим.
— Що ви робите? — вигукнула Коване. — Перестаньте! Вона ж помре!