Випадок допоміг їй виробити план дій.
Коли за столом зав'язалася розмова про весільну подорож, усі навперебій почали радити маршрути. Одні пропонували Уганду, інші — Коморські острови або Космоледо… Молодий сміявся і відкидав одну пропозицію за одною, пояснюючи це тим, що в нього лишилося тільки три тижні відпустки, до того ж далекі подорожі тепер небезпечні. Чого доброго попадеш до рук мау-мау. Тоді Дженні запропонувала Кисуму.
— Нема чудовішого місця у всій Кенії, ніж Кисуму! — підтримав її Едді Крон. — Там можна найняти прекрасну віллу біля озера Вікторія! А які жирні лососі водяться в озері!
Це було недалеко, а головне, така подорож коштувала б недорого.
— Ти не заперечуєш, люба? — звернувся Кребс до Дженні. — От і прекрасно. Тоді поїдемо в Кисуму.
Місіс Ніксон тішилася щастям дочки і сама була щаслива, бо її мрія — видати Дженні за знатну людину — здійснилася.
Через тиждень молоді виїхали у весільну подорож.
БАР "СТРАУС"
В неділю у веселому дачному містечку Кисуму на одній з прибережних затишних вуличок Дженні відшукала бар "Страус". У невеличкому залі за столиками сиділо, попиваючи холодне пиво, кілька відвідувачів — білих чиновників і солдатів. Невисокий, огрядний бармен, побачивши гарно одягнену відвідувачку, поспішив їй назустріч.
— До ваших послуг, місіс!
— Я хотіла б закусити… Якщо у вас є окрема кімната…
— Прошу, місіс! — уклонився бармен. — Чудова кімната, в якій вас ніхто не потурбує.
Він завів її в невеличку, скромно обставлену кімнатку для двох осіб. В ніші, задрапованій важкими портьєрами, Дженні помітила двері, які, мабуть, вели на подвір'я. Перехопивши її погляд, бармен розправив портьєри так, що вони зовсім закрили двері, і сказав:
— Якщо ви не захочете виходити через зал, то цей хід буде до ваших послуг… А крізь вікно ви зможете побачити всіх відвідувачів бару.
Дженні схвально хитнула головою і замовила какао та бісквітів. Вона сіла так, щоб у віконце було видно вхідні двері.
Час тягнувся нудотно довго. Дженні придивлялася до кожного відвідувача, але солдата, який приніс їй звістку про Антоні, не було. Вона боялася, що не досить добре запам'ятала його обличчя, і тому уважно приглядалась до кожного, хто хоч трохи нагадував його.
Тільки о четвертій годині до бару зайшло два солдати, один з яких, безперечно, був той, що приїжджав у Бруконвіл. Дженні відхилила двері і поманила пальцем бармена.
— Покличте сюди того високого солдата, блондина, то зайшов з товаришем!
Бармен кивнув головою.
За хвилину Джіммі був уже в кімнаті Дженні. Він одразу пізнав жінку.
— Добрий день, місіс!
— Сідайте! — Дженні щільніше причинила двері. — Ви мене пізнали?
— Звичайно, — буркнув Джіммі.
— Я приїхала, щоб розпитати вас докладніше про містера Антоні Райта…
— Вас і досі цікавить його доля? Що ж…
І солдат розповів усе, що знав, про життя Антоні в концтаборі, про долю, яка чекає там в'язнів. Дженні замислилась.
— Мені здається, що можна вам довіритись… — промовила вона після паузи.
Джіммі промовчав.
— Скажіть, що б ви робили, коли б вашу наречену безневинно кинули у в'язницю?
— Я спробував би визволити її, — відповів Джіммі.
— Навіть ціною власного життя?
— Навіть ціною життя… Але при чому тут я?
— Так… Ви славний… Я… я теж хочу визволити з концтабору лікаря Антоні!..
— То вам зовсім не треба рискувати життям, — посміхнувся Джіммі. — Ваш чоловік заради вас може зробити це без такої жертви.
— Ні, ні! — заперечила молода жінка. — Мене жорстоко обманули: сказали, що Антоні загинув… А він… я повинна допомогти йому втекти…
Джіммі витріщив очі.
— Але ж це неможливо! Концтабір на острові, до нього не так легко дістатися! Цілу ніч навколо острова курсує військовий катер. Кілька прожекторів освітлюють прибережні води!.. Ні, острів зовсім неприступний! Треба бути або божевільним, або занадто сміливим, щоб зважитись на це.
— І все-таки я хочу спробувати. Якщо, звичайно, ви допоможете мені. Ви нічим не рискуватимете! А я вам добре заплачу!.. Заплачу стільки, скільки ви не зможете заробити тут за всю свою солдатську службу!.. Ну, згодні?
Джіммі мовчав. Він вагався. Хотілося допомогти людині, яка врятувала його від смерті, хотілося й грошей заробити. Але така авантюра могла закінчитися тим, що він сам опиниться на місці шановного лікаря Антоні!..
Дженні поклала свою тендітну білу руку на важкий бронзовий від загару кулак Джіммі.
— Я пропоную вам двісті фунтів! Ну, погоджуйтесь!.. Сміливіше! Коли Антоні висмоктував отруту з вашого тіла, він не думав про себе. І ніхто, не обіцяв йому за це ні грошей, ні волі!.. Невже ви не допоможете?
Джіммі опустив очі. Він був чесний хлопець, і йому було соромно відмовитись. До того ж такі гроші! Він зміг би кинути остогидлу солдатську службу і поїхати з Ньюкасл, де його чекає наречена!.
— А чим, власне, я повинен вам допомогти? — запитав він.
— Накреслите план острова й концтабору, підступи до нього. І попередите Антоні, щоб він чекав у визначеному місці.
— І це все?
— Це все.
Джіммі почухав потилицю. На його простуватому обличчі знову промайнули вагання й сумнів. Чи нічим він не рискує? Здається, ні! Але ж як попередити лікаря? Хіба що втягнути в цю справу Тома? Він там сидить під пальмою і смакує холодне пиво, змішане з бренді. Тільки він може це зробити. Шепне пару слів в'язневі — і жодна жива душа не узнає, хто й коли попередив лікаря… Але Джіммі не хотілося ділитися грішми з Томом!..
— От ніяк не придумаю, як попередити лікаря… Мене на острів не пускають. Єдиний вихід — втягти в цю справу когось з охоронників табору!.. Не знаю тільки, чи вдасться… Є тут у мене товариш — йому можна довіритись! Та боюся, що він не захоче рискувати…
Дженні бачила, що солдат хитрує.
— Я заплачу триста фунтів, — сказала Дженні. — Думаю, цього вистачить, щоб умовити вашого друга.
— Я зараз покличу Тома, — погодився Джіммі.
Зайшов Том, і Джіммі коротко передав йому свою розмову з Дженні.
— Ти з глузду з'їхав! — вигукнув Том. — Якщо хочеш втратити свою голову, то погоджуйся! Але я не згоден! Ти розумієш, на що йдеш? Ні, місіс, — обернувся він до Дженні. — Я розумію ваше бажання, лікар — близька вам людина. Але, будь ласка, не вплутуйте нас у цю небезпечну справу. Це мої останні слова!