"Пічка" в шахті. Ледве-ледве блимає смердючий каганчик-лампочка й не світить, а тільки чадить, псує й без того важке, вогке повітря, густо засмічене чорним блискучим порохом. Зловісно висить над головою сіра стеля й погрожує в тріски знищити дві-три аршинних стойки[4] з кремезного дуба, що піддержують її. Робиться сумно, коли згадаєш, що на цю стелю давить зверху півтораста сажнів важкої землі. Тиша — неначе в могилі, тільки з головної проходки часом чутно, як тріщать, мов на лютім морозі, товсті, поставлені густо одна поруч з одною, дубові рами. То осідає земля. Часом де-небудь поблизу стрельне, як з гармати, і гострий-гострий холодний жах мимохіть закублиться під серцем, зіньки поширюються й хочеться бігти звідсіля прожогом, стрімголов, бігти й кричати божевільним, шаленим, нелюдським криком, щоб заглушити цю страшну, похмуру тишу і хоч на хвилиночку почути, що ти не в могилі... Тихо... десь далеко в’їдливо дзюрчить вода і, здається, падає краплина по краплині тобі на тім’я й б’є у виски молотом. Душно... хочеться дихнути на повні груди, але почуваєш, що це річ цілком неможлива, що нема потрібного повітря, і від цього робиться ще більш важко й кидає тебе в жар... Он біля другої стіни цієї низької печери ворушиться ще одна жива істота: їй, мабуть, теж тяжко, бо іноді глибокий стогін виривається з молодих дужих грудей. То парубчак саношник обперся, лежачи, на свої санки, повні вугілля, й спочиває, заплющивши очі: по молодому, ще дитинячому обличчю його, чорному від пороху, стікають струмочки поту, задержуються на бровах, на віях, на верхній пухнатій губі. Саношник інстинктивно витирає піт чорним рукавом своєї сорочки, розмазує його по видові й робить з вродливого личка якесь страховисько, у котрого блищать тільки очі та зуби... Годі, треба довбати... Руки по звичці, як машина, стискують кайло[5], розплющені очі стрівають чорний, ворожий блиск твердого, як камінь, вугілля, безсила ненависть смокче за серце, й гострий залізний загартований кінець кайла з сухим тріском вгрузає в грубий холодний шар, що ховає в собі таку силу огню. Чорні блискучі скали сиплються на всі боки. Тук... тук... тук... раз у раз... гаразд не розбереш, чи то в голову, чи то в стіну. Чутно, як піднімається на коліна саношник, надіває на шию ремінну шлейку і, зігнувшись в три погибелі, рачки зникає в діру вкупі з санками... Тут... тук... тук... без кінця... Знов влазить саношник, з грюканням накидає повні санки й знов зникає... Тук... фу!.. Хочеться повітря, голова болить, спину ломить, а чорний блиск глузливо дражнить очі, й руки з запалом, з ненавистю знову стискають кайло і всажують його в проклятий чорний блискучий шар вугілля.
* * *
Дід Лаврін розплющив очі, потяг люльку, але вона затухла. Погасло й огнище, і тільки чорною плямою темніла на снігу купка жужелиці.
Старий задрімав знов... Що воно?.. Чудно... Село, річка, оболонь... Він ще хлоп’я й бігає понад річкою, заганяючи до гурту громадських телят... А шахта?., а ненависний чорний блиск в жовтій од лампочки темряві?.. Ні, то сон, довгий-довгий, як саме життя, тяжкий, гнітучий сон... Авжеж, сон... Де шахта?.. Он верби над річкою... Високо піднялось сонечко й живущим теплом своїм обливає його, маленького Лавруся; віє запашний вітрець з луків, голова крутиться від пахощів, котрими напоєно повітря... Господи, як гарно, немов у раю! Солодка знемога по всьому тілові. Він над річкою... Що це?.. Знов чорний проклятий страшний блиск?.. Ні, ні, нема його, він його не знає... То виблискують на сонці кучеряві брижжі... Тепло, гарно... Хочеться кинутись в прозорі хвилі й плавати, плавати, плавати... скинути, обмити якийсь химерний незрозумілий тягар... Як гарно... але чого так важко дихати, й голова мов свинцем налита? Дзюрчить вода в шахті, десь угорі шумить пара, вириваючись з чавуна із свистом і стогоном... Ні... де ж воно?.. То шумить очерет над річкою, плюскотять хвильки, цілуючи білий пісковатий берег, зітхає зозуля в лузі... Він у воді... поринає глибше, глибше... Дно... тиша... спокій... Нічого немає довкола, опріч води... немає й його... зосталась тільки сама свідомість, саме "я"...
Вітер дужчає й крутить снігом... Пікапа хропе й дрімає...
— Ей, рукоятчик!..[6] Хто на породі?[7]
Із будинку вийшов на вал сердитий штейгер в шинелі з піднятим смушковим коміром.
— Лаврін Сердешний, ваше благородіє!
— Де ж він, с... син?.. Ей, ти, Сердешний!
Тихо... Штейгер іде на спотич по рейках, підходить до шкапи, котра тихо рже, почувши людину.
— Ти! спиш?.. ей! Иш, економію завів! Чуєш?.. Підводься та підтягай вагончики! — кричить над вухо старому штейгер і сіпа його за плече.— От іроди!.. І як воно спить на отакім собачім холоді?.. Чуєш?., чи тобі позакладало?!
Тихо, ні звуку, тільки вітер гудить...
— Та він замерз, чорт старий!.. Ей, хто там? Люде!.. Бач, не знайшов іншого місця пропасти, собака!..
Це була остання подяка старому за його працю...
[1] На-гора — з шахти нагору.— Приміт. авт.
[2] Забойщик — шахтар, що рубає вугілля.— Приміт. авт.
[3] Упряжка — день праці, упряжечно-поденно.— Приміт. авт.
[4] Стойка — дубова підпора.— Приміт. авт.
[5] Кайло — знаряддя, котрим шахтарі рубають вугілля.— Приміт. авт.
[6] Рукоятчик — шахтар, котрий зверху, біля ствола, доглядає за спусканням та підійманням кліток, а також лічить, скільки робітників спускається в шахту і, скільки вагончиків вугілля підіймається з шахти нагору.— Приміт. авт.
[7] Порода — глей; хто на породі? — хто на глею? — Приміт. авт.