Руки Карлюжині набирали в такі хвилини дикої впертості й сили, а дерев’яні трісочки пирскали вгору жовтим липовим водограєм, немов бажаючи піднестись у небо разом із його думками. Молоток і долото рухалися залізним згармонізованим темпом, і хоч земні очі пильно стежили за струментом, та небесний зір з готичних високостей думки оглядав землю, таку мізерну з усіма її ділами, як ці буденні речі, що їх видовбує Карлюга з м’якої липи...
Тома Карлюга був захожа людина в цих місцевостях. Оселився він у напівзруйнованому липівському маєтку і чимало довелося йому попрацювати, пристосовуючи собі для житла кімнату на другому поверсі панського будинку. Та він не шкодував рук. Адже ж тут він міг гарантувати собі самотність, якої шукав останні три роки життя,— у маєтку ніхто не жив і не збирався жити, а найближче село було за п’ять кілометрів.
Ніхто в околишніх селах не знав, хто такий Тома Карлюга, звідки й чого прийшов сюди, в ці дикі місцевості, та, певно, ніхто й не цікавився цим. Хіба мало з’являлося нових людей, що селилися в покинутих панських маєтках, лісових сторожках, а то й просто в селах, наймаючись на роботу та пристаючи в прийми. Кожне село мало своїх утікачів, а звідки вони були — чи з Польщі, чи з Волині, ніхто до пуття не знав, та й мало хто ними цікавився. Утікачі часто назавжди залишалися в селах, дружилися, віддавалися заміж, але назва "утікачі" залишалася за ними.
Карлюга уник цієї назви. Певно, не назвали його утікачем тому, що з’явився він якось непомітно, і до нього всі звикли раніш, ніж залучили до цієї категорії. Якось непомітно Карлюга придбав собі й клієнтуру, і з рана до вечора на примітивному верстаті довбав він з м’якого дерева ложки, корита, салотовки, тарілки, а інколи й складніші речі нескладного селянського побуту.
Довбав і думав, але говорив мало, а коли говорив, то короткими уривчастими реченнями, і поліщуки, не звиклі до балакучих людей, відчували до нього особливу повагу та потай говорили, хитаючи головами, що Карлюга не проста людина і що він знає слово проти всього на світі.
Такому ставленню найбільш сприяла відлюдність Карлюги, а не якась особлива його побожність. Навпаки, він ніколи не говорив про бога та святих, і в хаті його не було ікон чи якихось інших релігійних прикмет. Та то нічого, мудрі святі люди і без ікон потрапляли в царство небесне. Адже Ж були колись три святителі, що, живучи в лісі, молилися до трьох дерев словами: "Троє нас, троє вас — помилуй нас". І була угодна богові та скромна молитва більше за бучні молебні, і потрапили ті святителі в рай поза всякою чергою, що завжди охоче підтвердить побожна баба Никінка, людина в божественних справах вельми досвідчена.
Підозрювали побожні люди, що й Тома з таких само, і ходили до нього радитись у трудних ділах своїх. Уважно вислухував Карлюга відвідувачів, і часом ледве помітна глузлива посмішка тоненькою гадючкою повзала у нього під вусом і боязко ховалася в бороді.
Прості поради давав Карлюга, бо й діла людські були нескладні, а це ще більше тягло людей до нього. Через звабливі трясовини, через болота, що таїли в собі смерть, люди йшли до нього з далеких сіл почути уривчасте речення на довгі й плутані свої оповідання.
Пустельний чоловік був мудрий, як змія, і холодний, як болотяне джерело. Він багато знав і все відав. Він, не дивлячись на відвідувача, казав короткі скупі слова, і од тих слів у людей прояснювалися житечні обрії, затуманені буденною каламуттю.
Старого-престарого способу вжив Карлюга, щоб заробити собі репутацію виключної людини. Він заховував од стороннього ока свої буденні звички і свій звичайний людський побут. Як справжній пустельник святий,— що показувався людям тільки за роботою, яка є найкраща прикраса людини, або за молитвою, що навіває на темні уми містичний туман, Карлюга не міг молитися, і тому робота була єдиним способом викликати до себе повагу. Що ж особливо вражало пожадливого поліщука, так це те, що Тома ніколи не торгувався за роботу, а брав стільки, скільки давали. Ця риса могла бути тільки рисою святого або угодника, бо хіба ж звичайна людина візьме замовлення, не торгуючись?
Цілі дні Тома просиджував за роботою з своїми думками. А думки химерним мереживом спліталися на самоті.
"Хіба життя не величезний театральний кін, а я не поодинокий глядач? А може, я й не глядач, а суфлер, а може, й те й друге разом?"
"Бідні актори,— думав він про людей,— вони не знають гаразд своїх ролей, вони не знають, як закінчити драму чи Комедію свого життя і йдуть до мене як до суфлера. Вони Переконані, що я щось знаю, чого вони до віку не знатимуть, що я розгадав усі тайни буття і вичитую з тайнописної книги стихій репліки та ремарки... А може, я й справді щось знаю?"
Багато поневірявся Карлюга, і не тим він справді був, за що його вважали люди. Слухав він примітивних поліщуків і поглиблювався в темній своїй мудрості.
"Усе навколо — стихія незнана й таємнича. Люди, що намагалися розгадати стихію, зазирали в чорні безодні. Та там панував нездоланний хаос, і знання людські були перекинуті через прірву, як сталева линва, і балансували на ній люди, поки сліпий випадок не порушував рівновагу і люди не зривалися в безодню. Людськість посилає своїх дітей, свій цвіт, щоб здолати чорний хаос стихій. Як акробати, балансують вони інколи бездарно, інколи талановито, а інколи геніально, та однакова доля чекає на них — і на розумних і на дурнів.
Часто-густо ті акробати дурять людськість, що жадає вичерпного знання, і запевняють, що вони збагнули хаос. Одні з них доводять, що на початку і на закінченні того хаосу сидить бородатий бог — і тому все зрозуміло. Інші, добувши листочок, говорять про коріння, самовпевнено та нахабно, і глузують з бородатого бога, що вони з нього, на жаль, не можуть скористатись...
Знання людське тоненькою плівкою обволікає все живуще, і його легко проколоти голкою скепсису. Тільки безнадійні оптимісти можуть вірити у подолання хаосу, а більшість удає, що вірить, аби виправдати свою безпорадність...
Є тільки "ВОНО", велике й ніким не визначене. ВОНО — то велетень, ніким не здоланий. Того велетня можна тільки відчувати по зовнішніх ознаках. Велетень той має протилежні полюси, що ніколи не зійдуться, бо то б було подоланням стихій, ступінню у "ніщо".