Відповіді Тома не знаходить. Він бездумно йде дюнами й слухає, як вони хрумкають під ногами, немов коні, що жують овес.
Тома пройшов піщану просторінь і знову увійшов у ліс, і тільки тепер викристалізувалося у нього завдання його сьогоднішньої подорожі. Він не просто вийшов погуляти. Він пошукає місця, де б заховати свою самотність...
З кущів вибіг заєць і зупинився на стежці. Дурний заєць, він, певно, зроду не бачив людей, бо не тікає від Карлюги навіть тоді, коли він підходить ближче. Заєць, певно, народився навесні цього року і ще не здибувався з двоногим ворогом, а то він не сидів би так спокійно. Карлюга кашляє, і звук кашлю видається зайцеві таким дивовижним, що він стрибає, як підстрелений, і зникає в кущах.
Томі стає радісно. Він іде тепер молодечою ходою, і видається йому, що світ створено спеціально для його потреб.
Верстви минають одна по одній, а Тома йде все далі в ліс, аж поки не зупиняється на глухій лісовій дорозі, що в’ється в кущах і зникає десь за зеленими пагорками.
"Це дорога, певно, на Солоне... Звідси не більше як п’ять верстов до Мілководдя..."
Та шлях був куди коротший, ніж гадав Карлюга. Не минуло й півгодини, як він вийшов на галявину й побачив лісову сторожівню, а коло неї напіврозвалений сарай. Огорожі навколо не було, сарай од вітру міг завалитись, але сторожівня хоч і без вікон і без дверей, зате міцна, і дерев’яний дах не зіпсований. Усередині було сухо, і Тома з приємністю сів на віконну лутку й озирнувся навколо. Піч розвалена, та її легко поладнати, він це зробить в одну мить.
Назад повертався Карлюга з легким серцем. Більше він не буде вагатись. Двічі чи тричі йому доведеться ходити, щоб перенести свої убогі лахи, але він не боїться цього. В умі він починає перебирати, скільки речей йому доведеться переносити, й доходить висновку, що за двічі він може перенести все.
"А Марта? — промайнула в нього підступна думка, і Карлюга миттю відповів: а при чому тут Марта? Хіба він обіцяв її няньчити, чи що?"
Він ухвалив нікому не говорити про свій перехід на нове місце. Так буде краще, і він, поки вистачить харчів, може жити в абсолютній самотності, а харчів у нього вистачить надовго... Він вираховує, скільки він може прожити на свої запаси, і з радістю констатує, що запасів вистачить на всю зиму. Цілу зиму він може не бачити людей! Яка втіха!
От уже показались паркани Липівської комуни, і Карлюга хоче пройти до своєї кімнати непомічений. Він озирає подвір’я, оскільки його можна було озирнути зовні, і нікого не бачить. Він сміливо ступає у ворота і натрапляє на Артема.
Артем стоїть коло колодязя й витягає відро води. Зобачивши Карлюгу, він привітно усміхається й киває йому головою.
— Добридень! — каже Гайдученко, і Тома ніяково відповідає на привітання. Він хоче, щоб Артем більше нічого не говорив, і він зміг би, не затримуючись, пройти до свого житла, та Гайдученко кидає відро й простує до нього.
— Як тулялося? — питає Артем і тисне руку Карлюзі.— Година чудесна!
— У лісі хороше,— нехотя відказує Карлюга, щоб щось сказати, і виявляє намір іти геть.
— Ви дозволите до вас зазирнути? — питає Гайдученко, помітивши бажання Карлюги йти.
— Прошу, прошу... Тільки не сьогодні,— додає він і відходить у бік флігеля.
"Чого він такий стурбований?" — думає Артем і стоїть замислено коло колодязя.
Потім він бере відро й несе до хати. У сінцях зустрічає Чмиря, що затурбовано нахилився й шепоче на вухо:
— Діда Данила немає й досі... він забрав своє манаття і нібито нікому нічого не сказав... Та я бачу, що комунари наші щось знають, та криються...
— Гм... гм...— мугиче Артем і, коли почулося за дверима шарудіння, заносить воду Вірі Павлівні.
Упоравшись з водою, Артем іде до мезоніна й сідає за стіл із своїми перекресленими паперами. Рука його нерухомо лежить на столі, а думками він витає десь далеко від цієї вбогої кімнати й почерканих паперів.
"Карлюга чогось неспокійний... Він щось задумав... Треба попередити Чмиря, хай простежить, а назавтра неодмінно зайду до нього..."
Знадвору чуть, як комунари поять скотину, і їхні голоси осінніми мухами б’ються в закурені шибки мезоніна. Іржуть коні, що застоялись у стайні, і дзвенять цеберки. Ці згуки не викликають більше в Гайдученка почуття господарського хвилювання й уважливості; вони проходять повз його увагу, як і шкриботіння миші під підлогою або виття осіннього вітру в димарі...
"Але коли зайшов сюди Чмир?" — проноситься здивована думка в голові Артема. Він дивиться на Чмиря, що стоїть коло нього й щось говорить. Артем насилу ловить слова й перепитує:
— Що ти сказав?
— Та проснись же ти нарешті! Говорю, говорю, а він хоч би що, як кам’яний!
Чмир нахиляється до вуха Артема й говорить, гаряче дихаючи йому в шию:
— Марта спитала про діда Данила...
— Ну, то що?
— Нічого більше... Вона питає мене: "А де подівся дід Данило?" А я відповів, що не знаю... Чого вона цікавиться тим дідом?
Артем знизує плечима й нічого не каже. Що дивного в тому, що Марта зацікавилася дідом?
Чмир, звичайно, нічого дивного в тому не вбачає, але, в зв’язку з їхньою справою, це може щось та означати...
— Як ти думаєш? — питає він Артема і стежить за виразом його очей і обличчя.
— Ти якісь дурниці верзеш! — сердито бурчить Гайдученко й одсувається від товариша.— Хіба можна підозрівати в чому Марту?
Ой, який чудний цей Артем! Він, Чмир, зовсім і не думає підозрівати в чомусь ганебному Марту, але тут може бути та ниточка, по якій можна розмотати весь клубок... А Марта цікавилася дідом і ходила до Карлюги... Чого вона цікавилася дідом і ходила до Карлюги? Чи не знає цього Артем?
Артем розводить руки. Він нічого не розуміє і взагалі вважає, що Чмир захворів на шпіономанію... Ну, ще Карлюга, людина нікому не відома, але Марта! Та за Марту він може голову закласти!
Гайдученко говорить палко, і Чмир ніяковіє, але то на одну лише мить. Він оволодіває собою, і коли Артем виговорився, починає говорити Чмир. Він говорить без запалу, чітко вимовляючи слова, холодним тоном. Увесь час він пильно стежить за Артемом, і тому врешті робиться не по собі. Він ніби піймався на нехорошому вчинку, і старший суворо вичитує йому.