— Та ти хоч би слово мовила! Ну, чого ти така? — допитувалася Віра Павлівна, та Марта тільки знизувала плечима:
— Яка? Я завше така...
Спускалися присмерки над лісом і садибою та обволікали холодними туманами землю. Ранній осінній вечір швидко наповняв пітьмою кімнату, і Гайдученкові не хотілося світити світла. Він сидів, нахилившися над столом, коли відчинилися двері і без попередження увійшов Чмир. Цей прихід не здивував Артема. Він тільки подивився на товариша і знов схилив голову над папером. Чмир постояв трохи, а потім підійшов ближче і, обіпершись на стіл кинув гострий допитливий погляд на Артема. Він ніби хотів пересвідчиться, чи можна сьогодні розмовляти з цією людиною.
— Артеме, ми тут зібралися не для іграшки...— почав він.— Я вважаю тебе за серйозну людину й комуніста...
— Ну, то що із того? — холодним питанням перебив Артем мову Чмиря.
— А з цього виходить те, що коли комуну складено для забавки, для жарту, то це дуже поганий жарт...
— Хто тобі сказав, що для забавки? — здивувався Артем.
Чмир підсунув стільця до столу й сів. У його рухах і в голосі було стільки рішучості, що Артем підбадьорився. Голову він тримав тепер рівно, і голос його набрав чіткості.
— Мені ніхто такого не казав, але твоя поведінка така, що інакше не можна й думати... Ми затіяли серйозну справу, а ти кажеш, що, утворюючи комуну, не вважав це за серйозний крок...
Гайдученко мовчки дивився на товариша, а Чмир нахилився ще нижче і майже пошепки казав далі:
— У комуні неспокій... Люди щось думають, але мені не кажуть... Дід Данило невідомо куди зник ще зранку й не повертався досі... Загалом цей дід на мене справляє чудне вражіння... Боюсь, щоб чого не вийшло...
— А що ти думаєш може вийти? — стривожено запитав Гайдученко.
— Чорт його знає... Але знаєш, щось робиться... От відчуваю я це, та й годі...
Обидва замовкли. У кімнаті стало вже зовсім темно, і Артем запалив світло. Потім він пройшовся кілька разів по кімнаті й, зупинившись проти Чмиря, почав тихо, немов сам собі міркуючи:
— Я, звичайно, комуніст... Ти правильно це сказав... І не для жарту організовував я комуну — з неї мусив поширюватися вплив мого винаходу... Я тобі не розповідав про винахід, бо вважав це передчасним... Мені лишилося небагато, щоб можна було перевіряти винахід на практиці... Але... папери мої... викрадено...— голос Артемів перейшов на пристрасний шепіт украй зворушеної людини.— Це означає, що мою складну роботу тепер сплутано, і розплутати її я не можу. Так, не можу!
Артем притупнув ногою. Він знову заходив по кімнаті, стиснувши руки в кулаки.
— Тисячі чисел і формул переплуталися в мене в голові, і я не можу знайти їм початку й кінця, бо мої багаторічні записи загинули!
Артем сів за стіл і стиснув голову руками. Чмир тепер тільки зрозумів, як Гайдученко прибитий пропажею.
— Ну, нічого, попрацюєш ще і відновиш свою роботу... Часу вистачить... Але тепер треба подбати про комуну...
— Комуна — серйозна справа,— казав Гайдученко,— але вона порошинка проти мого винаходу... Мій винахід створив би тисячі комун — і в таких місцях, де люди й не мислили господарювати. Он на тих піщаних дюнах за соснами була б прекрасна чорноземля, отут, замість цього убогого чагарника, коливалася б чудова пшениця, а виноград пив би червону кров сонця там, де тепер росте убога осока... Мій винахід змінив би наш поліський клімат на клімат Криму, а піщаний попіл дюн — на найродючіший ґрунт у світі!..
Очі Гайдученкові засвітились натхненням, і весь він немов розцвів. У ньому заговорила давня мрія, виношена й випещена роками упертої роботи в неймовірних умовах дичавини та зневаги.
— ...А тепер... мій термінід годиться для війни, а не для ґрунту, а мої бактерії загинуть... Я втратив найголовніше — мої праці над винаходом каталізатора! Такої речовини, що дала б змогу з вибухової матерії видобувати тільки тепло, а не руйнацію!
Чмир більше чуттям уловив суть справи, аніж зрозумів її. "Хай так,— думав він,— хай його справа величніша за всі дрібні діла сьогоднішнього дня, але невже в ім’я такої величної справи ми маємо право занедбати дрібні діла? Невже ми можемо плюнути на Липівську комуну тільки тому, що в майбутньому тих Липівських комун буде тисячі?"
І зрозуміло стало Чмиреві, чому так підупав у Артема інтерес до комуни. Він вважав її тільки за засіб, що, використавши його, можна кинути. Він не Липівську комуну брався будувати, а тисячі майбутніх комун...
"А якщо то тільки мрійництво? А коли Артемові розрахунки не виправдаються? То тоді як?
Та як би там не було, йдучи до великих діл, не можна нехтувати маленькими. Чмир згоден працювати, і, може, більше ніж працювати, для великих діл майбутнього, але він не може легковажити й дрібних справ сучасності. Нехай Липівська комуна тільки дрібненький шрубик, що вони виточують його для величної машини майбутнього суспільства, але хіба часто не залежить доля машини від моці й правильності того шрубика?"
— Я, може, сказав тобі прикрість, Артеме, але мені близька й дорога справа нашої комуни... Не легковаж цієї справи, Артеме! Хай вона дрібна, але вона потрібна. Коли ж твій винахід має силу покликати до життя тисячі комун, так знай, що папери я знайду! Я розшматую груди тому, хто не захоче віддати твоїх паперів! Я перегризу горло, в Христа його і в гробову дошку!
Чмир був страшний у гніві. Він гатив кулаком по столу так, що той тріщав. Він вигукував страшні загрози невідомому ворогові, а Артем принишк, нерухомо стоячи в кутку кімнати. Світло каганця палахливо хиталося, аж поки зовсім не погасло від удару кулаком по столу. Чмир опам’ятався й ніяково замовк.
Гайдученко знову засвітив світло і тепер уже спокійніше, ніж допіру, заговорив до товариша:
— По-перше, не гарячись і не кричи, Андрію, нас можуть підслухати ті, хто не мусить знати про наші наміри... А по-друге, мені здається, що в комуні є агент, чий — я не знаю, але агент ворожий, що стежить за нами... Май також на увазі, що в льоху під флігелем, під виглядом гасу, я переховую пудів два термініду... Це неймовірної вибухової сили рідина...
Чмир, нахилившись до Артема, уважно слухав.