Огляд кімнати виявив, що скриньку вкрадено...
— Звідки ж злодій дістався даху? — спитав Карлюга.
— Драбина стоїть від сарая...
Чмир до ранку залишився стерегти подвір’я, а Карлюга пішов до себе спати. Він з особливим задоволенням ліг, випроставши тіло, як справивши важкий обов’язок і втішений з того, що труднощі в минулому, а далі в черзі стоять легші справи.
Незабаром думки, як розтоплений віск, утратили форми, стали аморфні, і блакитне марево заколисало його на своїх чутливих сітках.
Сон був неспокійний і тривожний. Знову прийшла Марта, та не горда й смілива, як він її бачив востаннє, а засмучена й пригнічена горем. Вона прийшла до нього, як уперше, питати мудрої поради. Вона сіла коло Карлюжиного ліжка й стомлено похнюпила голову, а коли підвела її, на очах рясніли сльози.
"Монгольська скорботна мати",— подумав Тома про Марту.
Марта дивилася засмученими очима й не мовила ані слова, та Карлюга й без слів розумів її горе. Він вичитував у її погляді всі жалі її життя й усі муки, замкнуті в серці.
"Марто, ваша душа вмирає... Ваше серце чучверіє від зради... Ваше тіло пойнялося холодом передчасної смерті... Ваш життьовий шлях утято, як голову нерозкаяного злодія... Ваше сонце захололо й більше не світить... Ваші радощі зів’яли в безоднях чорної скорботи без світла й тепла... Слухайте мою пораду... Слухайте уважно мої слова..."
Голова Марті за кожним словом Карлюжиним схилялася нижче й нижче і нарешті зовсім упала на груди, як зав’ялим пуп’янок великої південної квітки.
"Слухайте уважно голос мудрості: зів’ялі душі не розцвітають знову. Ніщо не може прогнати холод довчасної смерті... Ніщо не спроможне врятувати життя, коли стято голову... Мертві планети не загораються вогнем, а вічно блукають у світових просторах чорними гробовищами життя... Ніяке світло й ніяке тепло не можуть воскресити квітку, побиту морозом..."
Марта встала, вся осяйна й горда. Її пригнобленість зникла без сліду, і вона простими й наївними словами дитини кидала, як камінними брилами, в груди Карлюги.
"Ти, мудрий пустельнику, все брешеш! Ти набрехав мені про мій утятий шлях, про зраду й про холод смерті! Моє сонце тепло світить у небі, і від моїх радощів тікає темрява скорботи, як ніч од сонця! Ти, пустельнику, брехливий, як старий пес, що від старості недочуває й недобачає... Ти жадаєш життя й боїшся його, твоє серце палає пристрастю, а ти говориш про зотлілі серця... Ти вбога нікчема, блудний син свого батька!.. Мій Чорний Ангел, що світліший за світло, утне твою дурну голову і блудний язик!.."
Марта безшумно вийшла з кімнати, і Карлюга відчув холодну порожнечу навколо себе. Серце йому стислося якимось давно забутим почуттям, і він, глибоко зітхнувши, розплющив очі.
У кімнаті було світло, а знадвору чулися голоси. Як п’яний, Тома підвівся на ліжку. Примари минулої ночі ще тяжіли над його свідомістю, і він, щоб остаточно розвіяти їх, почав свою буденну роботу.
Розділ п’ятнадцятий. Тривожні настрої
Дощі клякли на зеленому піску й хрумкою ожеледдю падали на траву та дерева. Снігу ще не було, але попередник його, холод, давався взнаки, і груби в приміщенні комуни топилися дедалі частіше.
Те, що Гайдученко заховував у секреті, незабаром зробилося загальновідоме, і комунари занепокоїлися. Вони щоразу настирливіше напосідали з запитаннями, на які не знать було що казати.
Пригода з нічним злодієм підлила масла в огонь і збентежила вкрай Чмиря. Він ходив, як ошпарений, цілий день, обшукуючи навколо садиби чи не на цілу верству, але будь-яких слідів злочину не знайшов. Злодієві пощастило зникнути безслідно з скринькою, і Чмир в кепському настрої чекав повороту Артема.
"Що скаже товариш? Як подивиться на всю цю справу?" — катувався запитаннями Андрій, і несмілива надія, що в скриньці, може, нічого важливого й не було, що якось-то все обійдеться, розвіювалася, коли згадував він останні слова Гайдученкові, як той ішов із дому.
Комунари трималися замкнуто, і кілька разів Чмир помічав, що вони замовкали, забачивши його. Самотність людини, що звикла до роботи в колективі, є найжахливіша самотність, і цю самотність він тепер зазнав.
Зовні спокійний, немов нічого особливого не трапилося, Андрій зайшов до житла Гайдученків. Віра Павлівна сиділа коло вікна і, користаючись із рештків денного світла, читала. Коли Чмир переступив поріг, вона склала книгу й устала назустріч гостеві.
— Ну що, нічого немає? — спитала Віра Павлівна й насторожено чекала відповіді.
— Нічого... Навіть натяків на сліди...
Віра Павлівна розпачливо заломила руки й стиснула щелепи. Її всю трясло, як у пропасниці, і, щоб заховати свій стан, вона опустилася на стілець.
— Що ж робити? — витиснула вона з себе і з надією на порятунок подивилася на Чмиря. Андрій ніяково потупив очі, і болісне відчуття сорому, що він, обкурений порохом вояка, безсилий щось вдіяти, гостро пронизало його серце. Справді, що робити?
Зібравши всю свою витриманість, Чмир мовив черствим тоном військового наказу:
— До приїзду Артема нема чого робити. Спокійно чекайте, не хвилюйтесь. Справу полагодимо, того будьте певні.
Так доводилося йому колись казати в скрутні хвилини обдертим і голодним червоногвардійцям, коли в оточенні ворожих багнетів ті втрачали віру в перемогу. І диво дивне — сам він починав вірити в перемогу над ворогом, якого до того вважав нездоланним. І на смерть роковані хвилину назад люди виходили переможцями.
Слова Чмиреві помітно вплинули на Віру Павлівну, і вона трохи заспокоїлася.
— Це така жахлива несподіванка для Артема!
— Власне, я не зовсім розумію, що там у тій скриньці було?
— Записи робіт чи не за десять років... Це загальмує його працю на цілі роки...
Чмир усе ж не розумів, чому працю Артемову може загальмувати зникнення записів.
Він знав, що Гайдученко працює над справою поліпшення ґрунтів якимось штучним способом і робить тисячі спроб, але суті справи не докопувався. Працює, значить, добре, до чогось корисного та дійде.
— Прикро, звичайно, що загальмує, але що ж вдієш? Я, проте, вірю, що ми ті записи знайдемо.
Віра Павлівна встала з свого місця і підійшла ближче до Андрія. Вона сіла, схилившись ліктями на стіл так, щоб бути найближче до вуха свого бесідника. Чмир здивовано подивився на жінку.