Карлюга довго прислухався, але нічого нового не почув і не побачив, та вже він збирався йти з горища, як до вуха йому долетів стук дверей, а через якийсь час і говірка двох людей.
"Мужчина, без сумніву",— подумав Карлюга.
Незабаром говірка стихла, і знову шкварчання смаженого сала почулося з кімнати.
Карлюга нарешті стомився прислухатись і обережно порачкував назад. Уже в кімнаті, лежачи на ліжку, він міркував, як йому заглянути в ту таємницю, що міститься там, у кімнаті агронома. Що там справді робилося щось цікаве, в Карлюги не було жодного сумніву. Адже ж агроном нічого не сказав йому про свою роботу, а Марта якось злякано замняла натяк про хімію, що в ній, видимо, кохається Гайдученко.
"Певно, один із тих винахідців, що винаходить винайдене і розв’язує невирішиме",— пригадав він каламбур і усміхнувся.
Та, незважаючи на цю глузливу думку, дитяча цікавість до того, що робиться в агронома, оберталася на жагуче бажання розкрити таємницю, яку той так старанно криє від людського ока. Безліч найхимерніших думок і гадок виникли в голові Карлюжиній, і вони, як віщі птахи, клювали його нічний спокій.
Сон не йшов на очі, а думки билися під черепом, як спіймані птиці, і не знаходили виходу.
Думки, спричинені новими днями й справами, вирували й виходили з берегів, і ніяк з водою їх не міг упоратись Карлюга. От вони рвуть греблі його філософської системи, кружляють Тому, як пір’їнку, на своїх каламутних водах і несуть його невідомо куди. Стихія таки доскочила до нього, і одне лишається Карлюзі — тікати світ за очі, негайно тікати, не зволікаючи надалі. Хіба не він два роки тому поклявся сам собі втекти, щоб уже ніколи не повертатись до життьових стихій? Хіба не він палив мости й кораблі за собою?
Думки зосереджувалися коло двох точок: таємна поведінка агронома і божевільна дівчина, що не знає, що їй робити із своїм коханцем. Але яке діло йому, Карлюзі, до якоїсь провінціальної панночки з її "нещасним коханням"? Хіба мало він бачив гістеричок, що кохали й страждали, та найбільше набридали всім і своїм коханням, і своїм стражданням? Ні, і рішуче ні! Вона не існує для нього — та дівчина. А от агроном...
Та яке йому, Карлюзі, справді діло і до агронома, що винаходить винайдене і розв’язує невирішиме? Хіба він, Тома Карлюга, не відмовився від людських інтересів і не втік од стихії життя? Хіба цією цікавістю до якоїсь там агрономової роботи він не здає своїх дволітніх позицій, що, здавалося, він так міцно закріпив за собою?
Так. І агроном не мусить його цікавити. Плювать йому на агронома з його копійчаними таємницями, що, напевно, виїденого яйця не варті... Завтра ж Карлюга візьме свій ложкарський струмент у торбу і піде звідси геть...
Треба порвати з усім рішуче й назавжди... Спрут життя намацує вже його в цьому затишку. Тікати, тікати якнайшвидше!
Пізній ранок скаламутив темряву ночі молочним світлом, і шибки в кімнаті засвітилися велетенськими опалами. Карлюга встав з ліжка й почав умиватися, а умившись, знову ліг на своє жорстке лігво й одвернувся від вікна. Сон нечутно склепив йому очі і скував тіло.
Надворі вже давно ліниво ворушилася буденна робота. Людські голоси змішувалися з шумом води, що її наливали на пійло скотині в довге корито, брязкали посудом жінки, і Карлюга прокинувся з важкою головою та неміччю в тілі.
Він поснідав учорашньою вареною картоплею з шматком хліба і вийшов на подвір’я. Там нікого не було, окрім чорнявого чоловіка, що перший переїхав сюди після Гайдученків. Той чоловік, озброївшись французьким ключем, порався коло поламаної січкарні. Весь час він пронизливо насвистував якийсь одноманітний мотив і в перервах сердито плювався, немов у рот йому набивалася пилюка.
Карлюга не знав, чи підійти до цього чоловіка, чи пройти мимо, а повагавшись, підійшов і привітався.
— Здрастуйте, здрастуйте,— промовив спроквола чорнявий і потім, помовчавши, додав, не повертаючи голови,— значить, здрастуйте і моє вам поважання...
Карлюга стояв, ніяково переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що його далі говорити. Нарешті він помітив, що чорнявому не вистачає долота, щоб поладнати дерев’яну частину.
— Заждіть, я вам долото винесу...
— Долото? А це річ непогана...— відповів той і, посвистуючи, іронічно дивився, як Карлюга йшов до своєї кімнати.
"Це, видимо, той Чмир, що про нього казав селянин",— думав Карлюга, коли повертався з долотом.
Чмир взяв долото, оглянув його, як знавець справи, і похвалив:
— Долітце путяще...
Він довго колупався в дереві, але робив це невправно Карлюга підійшов ближче, взяв мовчки з рук Чмиря долото і швидко, звичною рукою ложкаря, зробив усе, що треба. Чмир стояв мовчки, дивився, а на обличчі йому іронічна посмішка змінилася на зацікавлення.
— Довбаєте? — спитав він Тому, коли той виліз із-під січкарні.
— Довбаю... дурне дерево...— пояснив він, а Чмир не зрозумів пояснення і спитав:
— Чому дурне?
— Дурне, бо роби вільно з ним, що хочеш... Коли б розумне — не дозволило б...
— Гм...— невиразно промимрив Чмир і взяв французького ключа.
Він довго ще вовтузився коло січкарні, а Карлюга дивився на нього й думав, яким би способом випитати в цього чоловіка про Гайдученка. Адже ж він усе знає, бо це ж, напевно, він був учора в кімнаті Гайдученковій. Кому ж міг агроном звіритись, як не цьому майстрові? Певно, і він такий само мрійник, як і агроном, і через свою темноту допомагає винаходити те, "що давно винайдено".
— Тут живете? — спитав Чмир.
— Он там, на другому поверсі...
— Чув, чув про вас... Розповідали мені... Так...
— А що розповідали? — поцікавився Тома.
— Розповідали, що ви тут людей морочите... Ворожите чи чаклуєте людям...
Чмир з посмішкою подивився на Карлюгу.
"Кат зна, чого про мене не говорять",— подумав Тома і роблено усміхнувся.
— Ні, я людей не морочу. Я не піп і не циган, щоб морочити. А вам це, напевно, казав якийсь дурень.
— Коли б то дурень, а то людина розумна й статечна... Да...
Ці слова обурили Карлюгу. Він ледве утримався, щоб не образити Чмиря. "Чим, власне, винна ця людина? Ну, сказали йому, а він переказує".
— Ну, то тій розумній людині дурень казав,— примирливим тоном мовив Карлюга і перевів розмову на інше.