Карлюга розв’язав для себе всі питання, що тривожать людей упродовж тисячоліть, а переконавшись, що стихія нездоланна, зажадав спокою на берегах її. Він більше не хоче балансувати над прірвою і сперечатися з хаосом, що породив його і все те, що він бачить і відчуває. Він зажадав берега і прийшов до нього.
Стихія життя мститься на зрадниках, і Карлюзі довго довелося відбиватися од чіпких рук погоні, аж доки не відчув він, а може, просто переконав себе, що пуповина, якою він зв’язаний із життям, усохла і порвалась. Принаймні він у цьому був переконаний...
Корито було видовбане вже досить, і Карлюга, кинувши долото, повернувся до вікна. Нові пожильці, видимо, вже влаштувалися. Речей на возах не було, і дрогалі лагодилися їхати. З прибулих тільки дівчина залишилася надворі, і один дрогаль говорив їй щось, показуючи пужалном на вікно Карлюжиної кімнати. Тома зрозумів, що мовиться про нього.
Уже останні промені сонця солом’яними мечами розсікали повітря, як дрогалі виїхали з двору. Дівчина все ще стояла не рухаючись, аж раптом повернулася, і Карлюга побачив, що простує вона до його житла. Він устав од вікна, старанно пригладив своє скуйовджене волосся й відразу ж піймав себе на цьому.
"Кокетуєш?" — промайнуло глузливе слово в голові, і він сердито насупився.
За дверима зашамотіло, і дівчина відчинила двері. Вона ввійшла якось боком і стала коло порога, похнюпивши голову, а Карлюга дивився на неї й мовчав.
— Ви, панно, до мене якусь справу маєте? — спитав він дівчину силуваним голосом і, одійшовши до вікна, сів спиною до світла.
— У мене... дуже важлива справа...— сказала вона глибоким грудним голосом і, невідомо чому знітившись, замовкла.
Карлюга показав дівчині на ослін проти себе.
— Кажіть, я вас слухаю...
Дівчина сіла, пильно подивилася на Карлюгу, і в очах їй засвітився переляк учениці на іспиті...
— Я... я... хочу... — вона зупинилася, а потім, немов натиснувши на слова, що клубочились їй у горлі, додала: — ...я хочу порадитись...
Карлюга мовчки допитливо дивився на неї.
— У мене трапилася...— вона знову запнулася, немов не находячи відповідних слів.
— Ви кажіть просто, я вас зрозумію.
— Добре, добре,— зраділа дівчина. Їй, видимо, було приємно, що ця людина не поглузувала з неї. Очі їй заблищали живим огнем, і зникла напруженість у постаті.
— Я боюся, що все розповідати буде надто довго й нудно...
"Одягнута як селянська дівчина, але певно, що інтелігентка",— промайнуло в голові Карлюги.
— Я селянська дівчина з-під Житомира і потрапила сюди трохи якось...
Вона не закінчила речення, тінь спала на її обличчя, і плечі знову напружено піднялися. Карлюга дивився на дівчину, і в душі йому промайнули давно забуті тіні минуло життя. Так колись говорила з ним женщина, що він її скривдив, говорила перед тим, як завіситися з розпуки.
Одвідувачка сиділа мовчки, похнюпившись, нервово стиснувши пальці, а потім раптом підвелася:
— Я піду...— промовила дівчина зміненим голосом.
Карлюга й собі встав. Тільки тепер він помітив на віях у дівчини сльози, а коли вона виходила, плечі смикалися як од придушених ридань. Йому стало чомусь страшно, як над прірвою, що в неї він хоч і не впаде, та вона кружить голову, лякаючи жахливими можливостями.
Уперше за два роки Карлюзі трапилася людська загадка що він її не розв’язав одразу. Він відчув, що тут він має справу не з примітивним якимось горем, а з дуже складною трагедією, куди складнішою, ніж ті, що траплялися йому.
Провівши дівчину, Тома довго сидів коло вікна, а коли показався мідний місяць з-за темних шпилів ялиць і сосен, він умостився на вбогому своєму ліжку з дощок і довго не міг заснути. У темряві йому вбачалися гострі монгольські вилиці, чувся придушений грудний голос.
П’ятий десяток життя свого дожовував Карлюга в тиші боліт під соснами, що безнадійно вгрузли у піщаний ґрунт. Чотири десятки років промайнули в гаморі та шумі, і Тома незчувся, як минула юність і він увійшов у дозрілі літа мужності, що, здавалося, котитимуться без краю дорогами життя, мутні й повнокровні. Та дороги раптом зав’язалися вузлом, і Тома Карлюга побачив, що все те, в що він вірив і що вважав за конечні істини,— марево, від якого не лишається навіть роси, коли подують свіжі дужі вітри.
І шляхетне походження, і вельможний титул, і маєтності, і високий стан у суспільстві, і все те, у що змалечку привчили його вірити, як у конечні цінності, що тільки й дають людині владу над людьми і землею, розсипалося, як давно спорохнявілий труп, що зберігав зовнішні форми живої людини...
З розпатланими думками два роки блукав Карлюга по необмежній країні, блукав і дивився; і далі й далі одходив од своїх чотирьох десятків років з усім їхнім надбанням і увіходив у нову країну химерних думок, аж поки не кинув обважнілу від життя котвицю на тихому острові самотності.
Інколи згадував Тома своє колишнє життя, та видавалося воно йому чимось несправжнім, немов то він грав на сцені якусь роль, вирядившись у блискучий мундир гусарина, а тепер скинув убрання й став людиною, довбачем ночов і щасливим шукачем істини...
Розділ четвертий. "Фірма існує з року 1918"
На ранок прокинувся Тома Карлюга, і події минулого дня розірваними хмарами промайнули в його уяві. Він якийсь час лежав на ліжку, хоч раніше і не мав такої звички. Нарешті встав і прислухався. На дворі жіночий голос гукав:
— Артеме! Артеме!
А з лісу у відповідь чулося:
— О-го-го! За-раз!
Відгукався Гайдученко, і серпневий ліс лунко дзвенів од того гукання.
Карлюга визирнув у вікно й побачив дружину Гайдученкову, що сьогодні переодяглася в кращу сукню та мала куди свіжіший вигляд, ніж учора. Сукня була проста і ще заховала в собі сліди колишньої елегантності, обхоплюючи стрункий стан своєї господині.
Незабаром, тягнучи велику в’язку хворосту, у двір увійшов Гайдученко і, зупинившись коло жінки, витирав спітніле чоло рукавом сорочки.
— Піч треба поладнати... не горить... певно, воронячі гнізда в димарі,— говорила жінка.
Гайдученко щось сказав у відповідь, і жінка засміялася.
Тома відійшов од вікна і взяв корець з водою. Умившись, причепурився і, суворо насупивши брови, вийшов на подвір’я. Він навмисне пройшов так, щоб було зручно поздоровкатись з прибулими. Гайдученко упередливо ступив назустріч Карлюзі, простяг йому руку, як давньому знайомому, а показавши на жінку, мовив: