Од цієї думки по тілу Артема пробігла лоскотна електрична іскра, і в грудях не вистачило повітря. Адже ж то буде ловкий і несподіваний підступ під старий світ із усіма його загальновизнаними істинами — з його правом, мораллю, з соціальними проблемами, на розв’язанні яких так ловко шахраюють усякі спекулянти.
Щоправда, праця Гайдученкова тільки частково підкопає старий світ, вона буде першим справжнім кроком на шляху звільнення людини з-під влади матеріальних обставин. Вона буде вихідною точкою того великого процесу, що внаслідок його зникнуть класи, визиск людини людиною...
Хай то буде перший крок людства, але крок справжній, що навчить ходити правильним шляхом, а не борсатися безпорадно, запевняючи себе й інших, що щось там перемагається.
Гайдученко за думками не помітив, як поминув ліс і вийшов у поле. Сонце вже закотилося за щербатий обрій, і сутінки обволікали землю блакитною мережкою.
Розділ третій. Тома Карлюга довбає ночви...
Тома Карлюга незадоволення носить у серці з самісінького ранку. Він то поглиблюється в свої думки, і посмішка шматує йому шорстке обличчя гострими холодними борознами, то підходить до каламутного вікна своєї кімнати й пильно вдивляється в сині верхівлі далеких і близьких сосен, то знову йде, схиливши голову, в темний куток і довго сидить там нерухомо, скупчено про щось думаючи.
Ще вчора він був переконаний, що його спокій і самотність ніхто не посміє порушити. Адже ж два роки жив він тут один, і ніхто не виявляв бажання на довший час поділяти його самотність. Тільки поодинокі відвідувачі селяни заходили до нього в різних справах, та й то не залишалися Довго. Карлюга був переконаний, що та самотність, яку він так уперто шукав у житті, в нього є, та це переконання сьогодні розвіялося, як дим. На дворі іржали коні, скрипіли підводи, метушилися люди, і чути було їхні голоси.
Тома Карлюга підсунув до вікна колоду і, зручно вмостившись на ній, почав спостерігати, що робиться на дворі. Картина, що він її побачив за вікном, спочатку схвилювала його, але згодом він набрав байдужості ученого дослідника і вже спокійно дивився через каламутну шибку надвір і дослухався голосів.
На возах було накладено гори різного манаття. Вози розвантажували, і майно вносили до флігеля. Схоже було на те, що прибулі переїздять на нову квартиру.
Одну підводу, видимо, вже розвантажили, бо вона стояла порожня, а з другої зносили тепер убоге й сіре майно що на нього так багаті люди середнього достатку. Ночви балії, рогачі, пошарпаний чемодан, самовидець житечних негод господаря, якась одежина непевного призначення, вузли й мішки з барахлом, що не потребує делікатного з собою поводження. Тільки одна річ притягла увагу Карлюги. То була химерної форми скриня, з якимись рогами по боках і з великими скляними рурами. За скринею понесли ще якийсь предмет у формі літери "Т", а потім важкий ящик, що його ледве тримали візники.
Коли важкі речі поскидали, візники стали коло підвід і більше участі в розвантажуванні не брали, а тільки філософськи спокійно, немов виконуючи поважні державні обов’язки, смалили свої цигарки і, меланхолійно спльовуючи, стежили за високим білявим чоловіком, що, скинувши шинелю й кашкета, порався коло майна. Йому допомагала висока чорнява жінка з виснаженим обличчям хворої людини. Вона то брала неважкі речі з воза, то підсаджувала чоловікові якогось мішка на плечі.
Карлюга вже з тиждень знав, що в маєтку бажає оселитися новий районовий агроном Артем Петрович Гайдученко, але він сподівався, що цей чолов’яга, на вид не дуже героїчний, не зважиться осістися тут, у хащах, щоб бути завжди під загрозою різних небезпек, які чигають на людину в цих глухих лісових закутках. При першій зустрічі Карлюга натякнув Гайдученкові на небезпечне життя в цьому місці і був певен, що агроном передумає й оселиться деінде. Та помилився Карлюга в своїх сподіванках і тепер був незадоволений, а більше з того був незадоволений, що самотність його назавжди порушено і йому, певно, доведеться шукати якогось іншого, глухішого закутка. Живучи тут, він почував себе добре ізольованим од зовнішнього світу, а тепер та ізольованість зникає, і світ, од якого він так тікав, починає докочувати свої каламутні хвилі до його острівця...
Карлюга сидів коло вікна й думав. Ота чорнява нервова жінка, певно, дружина агронома Гайдученка. Бабуся, що пішла до флігеля і більше не повертається звідти, мабуть, мати або теща його. Та бабуся, певно, жінка економа з маєтку, або дячиха, або сільська крамарка...
Агроном далі переносив речі з подвір’я до флігеля, а пружина його стомлено стояла, немов спочиваючи, і оглядала дворище глибоко запалими очима. Її, видимо, гнітили якісь турботи, що їх не могли розвіяти житечні дрібниці.
Особливу Карлюжину увагу притягла до себе дівчина років двадцяти, що стояла осторонь і не брала ніякої участі в розвантажуванні, виявляючи цілковиту байдужість до всього, що робиться навколо неї. Тільки одного разу вона, ніби почуваючи ніяковість, що інші працюють, а вона ні, потяглася щось взяти, та Гайдученко делікатно відсунув її, а дружина докірливо подивилася на дівчину і щось сказала.
Дівчина одійшла і стала осторонь, немов приборкана птиця, що їй допіру підрізали крила, і вона ще не призвичаїлася до цього. Так, ніби вона випадково потрапила на це подвір’я і не знає, як швидше втекти звідси. Вона стоїть осторонь, суворо зімкнувши брови над тонким гострим носом.
"Вона некрасива, ця дівчина",— подумав Карлюга.
Справді, монгольські вилиці псували їй середню частину обличчя, а гостре підборіддя надто випиналося наперед. Сухорляве тіло та неприродно піднесені плечі вдавали з неї сутулу й смішну, немов дівчина хотіла стрибнути вгору, та не насмілювалася.
Карлюга посунувся від вікна так, щоб його не видно було знадвору, і спостерігав далі. От Гайдученко, проходячи повз дівчину, сказав щось їй і ласкаво усміхнувся. Дівчина повернулася до нього і ще більше зімкнула брови. Губи їй, як крила червоної птиці, піднялися, щоб дати дорогу словам.
Якесь неприємне почуття заворушилося в грудях Карлюги, і він, відсунувшись од вікна, почав довбати жолобчастим долотом почате корито. Звиклі до цієї роботи руки автоматично виколупували шматки немудрого дерева, а в голові снувалися думки і підносилися все вище й вище над болотами й лісами, шугали у чорних надхмарних високостях, гостро, як готичні шпилі, протинаючи таємниці життя... Карлюга вірив, що таємниці відкрили перед його думкою свої найтемніші кутки і що немає нічого ні на землі, ні на небі неприступного його допитливій думці...