— А як на мене, то я б його витурив зараз звідси,— сказав Чмир.— На чорта нам тут молокани всякі, тільки морочить будуть наших комунарів.
— Морока з ним... Він без скандалу не піде звідси, а збивати бучу не варт...
— А я б його витурив!
Гайдученко мовчки знизав плечима. Під цей час з дверей показалася Марта. Вона позирнула на товаришів сумними очима і пішла з двору в ліс.
— Оції дівчини так я ніяк не розумію, чи вона придуркувата, чи придурюється...
— Вона хвора, Чмирю, тяжко хвора. Хороша дівчина, а хвора... Ти її не чіпай... Хай собі...
— Та я хіба чіпаю? Мені немає діла...
— Таких, як Марта, не буде за соціалізму, за тих часів, коли боротьба людей з людьми зникне на землі...
Артем замислено замовк, а по паузі тихим голосом, немов боячись, що його може ще хтось, крім Чмиря, почути, сказав: — Та тільки не одною боротьбою люди дійдуть до такого стану в суспільстві...
Чмир підвів голову й здивовано глянув на Гайдученка. його вразили ці слова, а надто тон, яким їх сказано. Артем помітив здивування в очах товариша й пояснив:
— Боротьба потрібна тільки на те, щоб повалити старе трухляве життя. Боротьбою можна очистити місце для будівлі, а вивершити будівлю можна тільки працею. У боротьбі-бо постає поділ людей на класи й касти, а праця єднає...
Чмир нічого не зрозумів з пояснення, і, як завжди, він виклав своє розуміння речей:
— Щось чудне... Повалити трухлятину можна боротьбою,— гаразд. До соціалізму треба йти працею — добре. А як же трухлятина підійме голову і почне боротьбу? А коли в боротьбі викуються, як ти кажеш, нові касти, що заступлять шлях до нового? Тоді що? Праця?
— Ні, не праця, а боротьба...— відповів Артем і додав трохи роздратовано: — Я не зовсім як слід висловив свою думку... Я, бачиш, переконаний, що революції мусять створити умови для роботи, що внаслідок їх зникає всяка потреба в боротьбі й революції...
Гайдученко запнувся, шукаючи слів, що ними краще міг би передати свої думки. Це була важкенька справа, бо Чмир не дуже відчував тонкощі інтелігентського вислову, а Артем не міг інакше висловлювати думки, як по-книжному.
Ще тоді, як Гайдученко вперше зустрів Чмиря на гуті, він одразу відчув незручність од своєї надто книжної мови, хоч з усього й було видно, що Чмир визнав Гайдученка "за свого".
Артем до цього часу уникав розмов, що могли б створити непогодження в поглядах, хоч і виразно ті непогодження відчував. Він шукав підтримки і сподівався, що згодом знайде в особі Чмиря не тільки спільника для організації комуни, а й однодумця. Він покладався на силу переконання, і тепер треба було ту силу виявити. Адже ж він стривожив випадковою фразою свого спільника, то треба його переконати..,
— Революції й боротьба до часу... Врешті, йти шляхом революції вічно не можна... А ще я думаю, що революція тільки...
Гайдученко зупинився, немов збираючи сили перестрибнути якусь перепону:
— ...Тільки виховує й організовує маси, а не перебудовує суспільство...
— А то хіба не крок наперед? Легко сказати: перевиховує й організовує!
Чмир аж посміхнувся з полегкістю, побачивши, що непогодження не такі великі, як він спочатку подумав.
— Звичайно, перевиховати та організувати маси — справа дуже важлива, але це тільки підготування... Остаточна перемога не буде перемогою зброї...
— Щось чудне ти говориш сьогодні... Ти, бува, не захорів?..
Артем образився б, почувши таке від когось іншого, але він знав, що Чмир не мав наміру його образити, а по щирості висловив те, що думав.
— Ні, Андрію, я не хворий... Я тільки багато передумав і дійшов висновку, що остаточно переможе в боротьбі за соціалізм наука...
Чмир знизав плечима. Він зле розумів Гайдученка, а остання фраза агрономова й зовсім збила його з пантелику. Що хоче сказати Артем? Хіба тільки підтвердити вагу науки для розкріпачення людства? Так це добре розуміє Чмир, і річ, очевидно, в іншому. Артем щось таїть і не висловлює разом свої думки.
— Ти поясни мені... Як це воно...
— От ми провадили жорстоку боротьбу... От, приміром, ми остаточно знищили створені на ґрунті приватної власності стосунки в суспільстві...
В цей час Гайдученка покликали до хати, і він перервав свою мову.
— Увечері договоримо...
Чмир провів очима Артема і, коли той зайшов у сіни, взявся до свого діла.
Невдовзі з хати вийшов Карлюга і мовчки попрямував до Чмиря, що не підвів голови на мовчазне привітання і так, ніби нікого коло нього не було, порався коло поламаного колеса.
— Все комунське барахло ладнаєте? — спитав Карлюга ніби серйозно, але глузуючи в глибині своїх чорних очей.
— Колесо, розумієте, колесо! — підвівши голову, відказав Чмир, і в голосі його почулася загроза. Він плюнув собі під ноги і знову заходився поратися коло колеса.
— Та ви не сердьтесь... Я зовсім не хотів вас ображати...
— Я не серджусь, а тільки немає нам про що розмовляти...
Карлюга мовчки знизав плечима.
— А може, я хочу в комуну? То ви такі пишні, що й розмовляти з бідним ложкарем не хочете?
— Ви в комуну хочете? — перепитав трохи спантеличений Андрій.
— Ну та в комуну ж, кажу,— дивлячись просто в вічі Чмиреві, відповів Тома.
Майстер не знав, що йому казати. У глибині його душі ворушилися підозріння в нещирості слів Карлюги, і він уникливо відказав:
— Що ж, подавайте заяву, а загальні збори розглянуть, чи приймати вас, а чи ні...
— Та що ж заяву подавати, коли ви ось проти того, щоб мене прийняти! — трохи ображено сказав Карлюга.
— До мене вам діла немає. Як усі, так і я. Я сам не приймаю...
— Ну, а коли б подав заяву, мене б прийняли? Як ви гадаєте?
Це було несподівано для Чмиря, і він ухвалив усіма способами ухилитися від прямої відповіді, що могла зобов’язати його перед цим нахабним ложкарем. Він шкодував, що тут немає Гайдученка, який би, напевно, знайшов що відповісти цій людині.
— Нічого я не можу гадати, бо не знаю, як інші подивляться на це...— сказав Андрій, незадоволений настирливістю Карлюги.— От, якщо хочете, поговорю з усіма, тоді скажу...
— Гаразд, поговоріть... А ввечері заходьте до мене, однаково, чи приймуть мене, чи ні...
Карлюга хитнув на прощання головою і пішов собі за двір.
Чмир підозріло подивився йому вслід і сам попростував до флігеля.