Як тільки вигнали німців, дехто по десять листів одержав зразу. А Джеваїре — нічого. Навіть "чорного листа", похоронного, і того нема... І рушила Джеваїре з рідного села. День трясло її на підводі односельця, що погодивсь підвезти до Чатирдагу. Зупинялася на ніч у добрих людей. Потім півдня проголосувала на шосе Алушта —Сімферополь, марно намагаючись зупинити яку-небудь військову машину. Нарешті один водій зглянувся. Порушуючи суворі військові приписи, посадив її між ящиками і накрив брезентом.
— Не дихай і не чхай, тітко, до Сімферополя. А то обом амба.
Добралась. На що Джеваїре сподівалася, коли їхала до сестри, від якої вже більше року жодної звісточки? Вона й сама не знала, на що. Взяла та й поїхала. Бо не було іншого виходу. А ще, певно, на щастя своє сподівалася.
А воно, щастя, уже давно перестало їй посміхатися. На тому самому місці, де колись стояв будинок сестри, зяяла величезна вирва від фугасного вибуху.
Чи жива сестра, Джеваїре не могла дізнатись, у місті сусід сусіда не знає. У неї навіть не вистачило сили оплакати долю сестри та її дітей. Треба було подумати, куди подітися з дитиною без грошей...
Провівши ніч у зруйнованому міському саду на лаві, вона вранці знайшла товчок: попереду була довга і важка дорога, без харчів вирушати не можна було. Сама б вона ще могла якось перебитись, потерпіти, а дитині без молока чи розжованого м'якуша в ганчірці не обійтись...
Люди проходили повз неї, навіть не глянувши на бурштинове намисто, що жалюгідно звисало з її тонкої долоні... Згораючи від сорому, Джеваїре улесливо вигукувала:
— Кому намисто? Візьміть намисто! Візьміть намисто, зовсім недорого!
Людям було не до прикрас, хай навіть зовсім недорогих...
Джеваїре довго стояла в голодному кишлі людей, що м'яло її, душило і кудись відносило на своїй дикій, страшній, крикливій хвилі. І тут хтось ухопив її за лікоть:
— Покажи-но, сестрице, свої скельця...
Біля неї зупинилася циганка, чорна, з величезними сухими очима молодиця. Джеваїре, начувшись сільських оповідок про міських циган, здатних заворожити людину й обібрати до нитки, мимоволі притисла до грудей своє багатство.
— Не бійся, дурненька. Ходімо. Ану, гей ви, пропустіть! Ти, геть із дороги!
Вона спритно пробиралася крізь натовп, виводячи Джеваїре на вулицю.
— їсти хочеш? — запитала циганка, і Джеваїре здивувалася несподіваній зміні її голосу. З нього наче спала напруга. Недавно скрипучий, сварливий, він раптом став утомленим до нестями і лагідним, наче голос турботливої матері. — Ходімо, сестрице, я тут дещо роздобула. А це намистечко сховай, за нього і лайна торішнього не дадуть.
Хвацько сплюнула і майнула подолом із безконечних складок.
Циганка жила у великому двоповерховому задрипаному будинку. У коридорі бігали діти, гриміли примуси, лаялися господині, тхнуло помиями. Джеваїре аж зупинилася.
— Тут усякий люд зібрався. Не з доброго дива, звісно. Та й обізлені, сама знаєш, десятки років зад до заду... А після села сморід міський чується гостріше, — заспокійливо сказала циганка. — А барак — це майже як звіринець... За війну ми до всього звикли, дихаєш, світ божий бачиш — то й добре. — Кинула сідло на підлогу, яке сама несла, витерла рукавом піт із лоба. — Гей, лейтенанте, красунчику, зачекай, місяцю чорноокий, поможи на другий поверх цю скриню із золотом занести! Бачиш, красуне, у нас тут і наречені із скрипучими ременями водяться. Поживеш трохи, то, може, генерала чи лейтенантика, денщика чи солдатика приголубиш!
Лейтенант зупинився і з посмішкою дивився на циганку, що тріскотіла, наче сорока.
— Такій язикатій та не допомогти? — він підхопив сідло і легко пішов уперед.
Джеваїре почервоніла, ненароком оступилась і ледь не впала на сходах.
— Тримайся, сестрице, не падай, ноги поламаєш. Якби в мене були такі ноги, я б їх удома тримала!
— Дивна у тебе скриня, — добродушно зауважив лейтенант, перекладаючи з руки в руку загорнуте у картату хустку сідло. — Що це?
— Сідло, — прошепотіла Джеваїре.
Уперше, відколи знала про це сідло, вперше — тут і в цих руках — воно здалося їй недоречним і непотрібним предметом.
— Сідло? — здивовано перепитав лейтенант й украйока глянув на розчервоніле розгублене обличчя Джеваїре.
Вона кивнула, не піднімаючи очі.
— Чи не осідлать когось ти сюди приїхала, моя мила? —реготнула циганка. — А взагалі-то, було б сідло — а жеребець знайдеться. Лейтенанте, наліво. Стоп. Ось тут я і живу. Чоловіче, відвернись, я шукаю ключі...
Вона задерла поділ і довго вовтузилась, розшукуючи у кишенях своїх широких зелених шаровар ключі.
— Ах, ось вони... А я боялась, що кинула їх у прірву. Можеш дивитись... е-е, а що ти тримаєш це барахло в руках, кинь на підлогу! Дякую, чорноокий, дай тобі Боже багато років життя, багато орденів, медалей і одну добру наречену... Може, зайдеш, кавою почастую. Ні? Ну, як хочеш, кава, сам знаєш, чорна, пахуча, із справжнього вівса... — і додала міцне сороміцьке слово.
— Дякую, піду вже... — зніяковів лейтенант. — Не до кави зараз...
Поправив ременя, спохмурнів, намагаючись зігнати з лиця рум'янець. Він зробив кілька кроків, поскрипуючи новою портупеєю, зупинився — якась гризота не давала йому піти.
— Ви що, у гості приїхали? — запитав і подивився кудись повз Джеваїре, що поправляла на малюкові льолю.
— Так, — тихо кивнула, розуміючи всю безглуздість свого становища.
Не розповідати ж кожному про свою біду...
Лейтенант щось хотів ще сказати, та постояв хвилину, махнув рукою і швидко пішов геть, голосно грюкаючи підкованими чобітьми об вичовгану дерев'яну підлогу.
— Заходь, люба, будь як удома... — широко розчахнула циганка двері у напівтемну кімнату з обідраними шпалерами. — А від жеребців тримайся подалі, бо вони не подивляться, що в тебе на руках уже одне є, — ще одне зроблять...
Джеваїре сіла на табуреті, притисла до грудей сина і від переживань останніх днів, принизливої безцеремонності циганки, гірко заридала.
Циганка здивовано відступила, подивилася на неї довгим поглядом. Джеваїре зірвалася, як ошпарена.
— Не чіпай мене! — закричала налякано.
Циганка все зрозуміла. Вона раптом закрутилася, як дзига, і тонко завила, зриваючи з себе драну, всю в латках, червону кофту.