— Не видно.
— Повірте, щастя моє, я так знудьгувався. Скільки ночей я не спав, думаючи про вас, а ви такі недобрі, може, й не любите?
Ха-ха-ха! Звідки він взяв, що вона його любить? Ніна,розсміялась щирим сміхом.
Художник скорчив гримасу, і в очах блиснули злі вогники.
— Я, здається, мав деякі докази любові,— сказав він поволі, зробивши наголос на останніх словах.
У першій хвилині вона трохи збентежилась, але зараз же знайшла рівновагу.
— Це могло бути колись,— сказала.— Тоді, може, я трішечки й любила. Але це не значить, що люблю вас і зараз. Тим більше, коли ви будете поводитись так, як ось тепер. Бач, яку гримасу скорчив. Не досить, що винен, ще й примхи показує! Злюка! Зовсім не люблю, анітрішечки!
— Ніно, досить жартів. Любите — і все. Я ж знаю, Ніночок!
— Звідки така впевненість?
— Ви ж писали.
— Ах, так? Листа мого ви одержали, а не відписали?
— Я ж швидше приїхав, ніж дійшов би той лист. Облишмо краще це питання.
— Ні, ні! Не так скоро. Я ще не знаю, що ви там робили.
— І я не знаю, що ви тут робили, але не питаю.
— Питайте, будь ласка. У мене батьки, вони знають кожний мій рух, усі мої вчинки.
*— Чи всі?
— Звичайно...
— Так ви все їм розповіли? Усе? Ніна почервоніла.
— Дурнику.
— Значить, не все?
— Ладно. Не все. Розказуйте, що ви там робили?
— 'Чому ж то "ви"? Ніночка, здається, мене інакше називала? Цим "ви" вона і мене примушує величати її на "ви". Чи не можна простіше?
— Це не має значення, ви не викручуйтесь — розказуйте.
— Дайте поцілувати хоч руку.
— Цілуйте і кажіть.
— А більше нічого не можна?
— Не можна, сказала вам!
— Ну, не буду.
— Так що робили?
— Працював! Працював до втоми! Ви подумайте! Є у мене картина: водоспад у горах. Я малював її при сході сонця. Скільки ночей я мусив не доспати, щоб до сходу сонця заїхати на місце, а це не близько.
— Значить, не спали не через мене, а через водоспад.
— Бачите, не даєте говорити. Ясно, що через вас. Для вас я малював його. Помучився я, але за це картинка — краса. А друга — ще краща: "Чорне озеро". Ви уявляєте: десь на вершині гори — озеро... Вода чорна, дикий краєвид...
— Котра картина моя?
— От тобі й на! Ви не цікавитесь, які вони, а чиї?
— Я люблю все знати.
— Коли ви не любите мене, то картинками нічого цікавитись.
— А коли люблю?
— Тоді...
— Що тоді?
Вона показала свої білі зуби, і художник кинувся до неї, але вона заслонилась руками.
— Стійте, стійте, ще ні..,
— Чого ж ще?
— Ви,мене не зраджували?
— Боже мій, з ким? Там же самі ведмеді.
— Котра ж картина моя?
— Обидві твої, бо ти моя...
Вона розкрила свої руки, як крила, і він кинувся в її обійми.
Доктор Темір ледве дочекався вечора і попрямував до оселі Токпаків. У кухні, через яку треба було перейти, застав Ганну Степанівну, як звичайно, зайняту біля печі.
Вона зустріла його зворушливо, по-материнському ніжно.
— Любий докторе,— зраділа вона,— ми вже забули, який ви. Так давно не бачили вас. Здорові ви вже? Міцні?
їй хотілось спитати, чи міцний уже настільки, щоб перенести це горе, яке його спіткало. Доктор з вигляду тримався бадьоро.
— А ви як тут поживаєте? — спитав.
— Ох, не питайте,—сказала вона пошепки.—Самі, зрештою, побачите. Заходьте в хату,— додала голосніше.
Доктор Темір відчув раптом такий острах, ніби він переступав поріг старовинної святині. В обличчя вдарив давній приємний аромат кімнати, аромат Тані, що так хвилював його завжди. У кімнаті стояли сутінки. На дерев'яному сундучку, покритому домотканою кольоровою плахтою, як завжди, сиділа Таня. Побачивши доктора, вона зніяковіла, але, на щастя, цього він не помітив. Вона мовчки подала йому руку. Тепер вона вже не мала права ставитись до нього звисока, не мала права показувати свою зарозумілість. її зарозумілість була зламана. її розгнузданість загнуздана, вона була роззброєна, покарана, побита. Так здавалось їй. Доктор міг тріумфувати.
Але він не думав про це. Він хотів бути якнайделікат-нішим, щоб не вразити її самолюбства, яке все ж таки ще не цілком згасло.
Він говорив з нею лагідно, підшукуючи делікатних виразів, звертаючи мову на буденні теми.
Таня брала в розмові пасивну участь. Вона тільки відповідала, нічого сама не запитуючи.
— Де ж знову Іван Макарович? — спитав Темір, коли розмова, така вимушена і важка, раптом обірвалась.
Ганна Степанівна поспішила врятувати ситуацію.
— У школі, докторе, — сказала. — Скоро початок занять. Проходять усякі наради, збори. Казав, що скоро прийде, казав перепросити вас, що запізниться, і просив почекати. Але чого це я сиджу? Чайку поставити б. Вибачайте, докторе!
Ганна Степанівна вийшла, не глянувши на дочку, боячись зустрітись з її поглядом. Вона не бачила благальних очей Тані, що просили залишитись, не виходити.
У кімнаті лишились Таня і доктор Темір самі.
Спочатку розмова не клеїлась. Доктор крадькома поглядав на її стан, але в кімнаті було сіро, і він не добачив змін, зате, як звик до освітлення, розглянув її зблідле обличчя, на якому давно погас рум'янець, і чорні смуги під очима. Це був відбиток переживань, довгих безсонних ночей. Йому хотілось говорити, хотілось почути від неї слово, але не міг почати розмови. Опинившись з нею сам на сам, знов відчув, що він маленький, принижений, що потребує ласки, як тоді, давно, коли вона мала над ним непереможну силу.
Таня зрозуміла доктора. Вона знала мету його приходу. Одна згадка — і їй одразу вернулась сила, енергія. Як жили на руці, виступили тверді риси її характеру, що на якийсь час зникли були, переможені коханням до художника.
Вона гордо труснула головою, як колись, і подивилась прямо в очі докторові. Не витримав її погляду. Навпаки, відчув, як грунт утікає з-під ніг, як валиться будівля, що він будував, ідучи сюди.
— З чим прийшли, шановний докторе? — спитала Таня.
Питання було поставлене руба. На нього не відповісти було неможливо.
Доктор Темір зніяковів. Такого тону він не сподівався.
— Прийшов провідати вас, давно не був. Хіба вам і тепер неприємний мій прихід?
— А не лікувати мене часом, докторе? Ви майстер лікувати.
Танина мова набрала різких, грубих інтонацій і примушувала зайняти відповідну позицію.
— Перш за все, ви не хворі, здається,— сказав спокійно Темір.— А по-друге, дозвольте спитати, чому ви обрали такий нездоровий тон?