— Вимела? Легко сказати, але зробити це такій натурі, як Таня,— важко.
Токпак швидко витер сльози і сів рівно, немов готуючись відбивати удари, коли б вони посипались на нього. Але Темір не думав нападати.
Він стояв задумавшись, задивившись в одну точку.
— Коли б вона дозволила себе врятувати!..— сказав по хвилині.
У серці старого на мить блиснула надія, як промінчик сонця грудневого хмарного дня, як сірник у полі осінньої вітряної ночі. Його широке обличчя прояснилось, і він з запалом промовив:
— Любий! Ви врятуєте її?
— Коли вона тільки цього захоче,—сказав блідий Темір.
Іван Макарович зі сльозами в очах обняв лікаря і щиро поцілував.
— Ви врятуєте її, ви славний, чесний. Як я безконечно поважаю вас, добрий мій!
— Мені можна буде сьогодні зайти до вас?
— Таке питання! Це буде найбільшим святом для нас, старих. Заходьте якнайшвидше, обов'язково сьогодні. Я піду попереджу, переговорю з нею і матір'ю.
Він підвівся з стільця.
— До побачення, любий докторе. Як ви мене, бідного старого, потішили, дай вам боже здоров'я. Приходьте ж сьогодні.
По відході Івана Макаровича доктор Темір довго ходив сюди й туди по хаті, роздумуючи про майбутню зустріч з Танею. Тепер вона нарешті оцінить його й полюбить. Він усе забуде і ніколи не згадає про те, що було. Не сумнівався, що вона прийме його руку допомоги. Бідолашна вона. Скільки їй доведеться витерпіти, скільки вона вже натерпілась, але мукам кінець, він звільнить її від них, він, Темір.
Глянув на годинника. До вечора було ще далеко, але обличчя йому помітно прояснилось. Відчув, що навіть хоче їсти. Ухопив кашкета й вийшов з кімнати. Пішов на сніданок до материної юрти, де не був уже так давно.
Художник Ломов по тижневій подорожі опинився нарешті у Москві. На вокзалі щиро розпрощався з інженером і зітхнув щасливо.
"Нарешті подорож скінчена".
Він з приємністю констатував, що алтайські перипетії останніх днів залишились за кілька тисяч кілометрів позаду, що муки подорожі — теж позаду, і, розсівшись вигідно в новенькому таксі, наказав везти себе на Кузнецький міст, де було його шикарне холостяцьке помешкання.
Через кільканадцять хвилин машина підкотила до вказаного будинку і стала. Ломов розплатився з шофером, вийняв обережно з автомобіля картини і невеличку валізку й, злегка похитуючись, подався сходами на другий поверх, до своєї кімнати.
Увійшовши, він радісно привітався з кімнатою. Усе було тут знайоме, усе вигідне, все рідне; він з любов'ю поглянув на м'яке ліжко — німого свідка багатьох приємних пригод, стіни, обвішані килимами і картинами. Очі побігли по вазах і засохлих квітах у них.
Художник відчинив вікно і заходив по кімнаті. На меблях і всіх речах лежав пил, бо ніхто тут з дня його від'їзду не був. Покликавши прибиральницю, щоб навела сякий-такий порядок, художник швидко зайнявся собою. Втоми великої не відчував і відзначив це з задоволенням: "Є ще порох у порохівницях".
Через годину-дві він, уже викупаний, виголений, побризканий одеколоном, сидів перед дзеркалом і вив'язував уже третю краватку, бо всі чогось не пасували.
"Погладшав я,—думав,—це мені не до лиця".
Скінчивши нарешті з краваткою, провів кілька разів щіткою по новенькому сірому піджаку і закінчив свій туалет. Про Алтай забув уже і не хотів думати, щоб не псувати собі настрою. Він аж палав тепер від нетерпіння побачити Ніну, бо боявся її. Двомісячна мовчанка його не могла минути безкарно, і він якнайшвидше хотів прийняти кару.
Сонце сідало на спочинок, коли художник дзвонив біля дверей своєї коханої.
Стоячи в коридорі і чекаючи, поки йому відчинять, поглядав через мале кольорове вікно, як червоне велике сонце поринало в золотисто-блакитну емаль.
Стара служниця, відхиливши двері на довжину ланцюжка, сказала, що нікого нема вдома, тільки баришня, і та, мабуть, відпочиває у своїй кімнаті.
— А ви мене не пізнали, бабусю? — спитав художник.
Няня довго дивилась своїми підсліпуватими очима і, пізнавши нарешті художника, скрикнула радо:
— Боже мій! Та це ж Петрович! Яка радість! Заходьте, будь ласка! От несподіванка!
Стара, хвилюючись, не могла зняти ланцюжка, а Ломов не міг дочекатись, поки вона відчинить.
Ніна Миколаївна лежала на канапі й читала книжку. На стук у двері поправила сукню і попросила ввійти, вгадуючи тим часом, хто б це міг бути, бо для малознайомих гостей її не було вдома.
Побачивши художника, якого вона не чекала сьогодні, Ніна Миколаївна зробила великі очі й сіла. І злість, і радість зійшлися разом і вкрили лице густим рум'янцем.
— Ви приїхали?
Ломов підбіг до неї, впав на коліна і припав до її руки. Усе це було заздалегідь обдумано і складалось якнайкраще: як хотів, застав її на тій самій канапці, ба в такій самій позі.
— Золотко моє, я так стужився за тобою...
У голосі звучала навіть правда, навіть щире захоплення. Цієї хвилини він ладен був усім твердити, що він обожнює її, що любить її, що любив її завжди і любитиме до смерті. Але вона прийняла вирази його почуття холодно.
— Годі, сідайте. Няня, певно, підслухує,— сказала півголосом.
Він сів. Він увесь час тремтів від бажання і тільки чекав, щоб ухопити її в обійми.
— Чого ти така? Не рада, що я приїхав? Ніночок! Нінок мій любий!
— Давно ви?
— Тільки з поїзда. Ледве переодягся і летів до вас, але я не думав, що ви мене так зустрінете.
Він зробив по-дитячому скривлену, ображену міну.
— А ви-то, добродію, не чуєте нічого за собою? — спитала вона, дивлячись йому пильно в очі.
— Я?
Він витримав її погляд, але відчув, що страшенно червоніє, що обличчя горить, як обпечене кропивою.
— Я не завинив перед вами, здається, нічим? — сказав він якомога спокійним тоном.
— А те, що ви не писали?
Ломову стало легше. Він був тепер відважніший. Коли тільки це, то ще можна витримати. Він говорив їй, здається, від'їжджаючи, що з листами може бути важко. Хай вона не забуває, що це дика країна, в якій немає жодного залізничного полотна, що з того місця, де він жив, двісті кілометрів до залізниці.
— Але пошта є?
, — Що з тієї пошти, коли лист іде з місяць?
— За два місяці я могла дістати два листи.
— Ну, не сваріть, не треба, я так тужив за вами.