— Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! — кричать козаки.
— Е, се князь наш! — гукне один у личаковому кунтуші.— Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його:
— Не дуже,— каже,— гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожців.
— Що ж ти чув?
— Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову:
— Як ти думаєш? Чия візьме?
— А чия ж, як не Івана Мартиновича!
— Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозі доволі гармат і чорного проса; є чим у вічі заглянути; а він-то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву з бунчуком.
— Будуть наші й гармати, як біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стіл не посадять.
Проїхали ще трохи.
— Чи правда бак,— питає один бурлака в другого,— що вчора ховали війтенка? А той йому
— А як же? Похорони простяглись через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки. Зроду ніхто таких похорон не зазнає.
Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Гагіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там-то було послухати, як привітав Іванець Сомка!
— О, Іванець — собака! — каже, знизивши голос, Гвинтовка.— Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По-нашому?
— Авжеж!
— І Сомко згодивсь?
— Згодивсь поневолі. Тілько бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться.
Гвинтовка тілько засміявсь.
— Нехай,— каже,— б'є на здоров'є! Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається з молотом на плечах.
— Ти запорозька сторона, Остапе? — питає в його вівчар з ціпком.
— Щоб вони,— каже,— виздихали тобі всі до одного, тії запорожці!
— Як! За що се?
— За що? Є за що!.. Гм! Сказано — не вір жінці, як чужому собаці!
— Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жінок липнути?
— Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвітів! Се, коли хочеш знати, самі паливоди!
— Йо?
— І не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. "Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було",— та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
— Та то тобі на похміллє так іздалось, брате.
— Іздалось! — аж крикнув коваль.— А це ж як тобі здасться? Питаю в Івася: "З ким же ви, синку, без мене вечеряли?" А вона, сука, вже й перехоплює: "З богом, скажи, Йвасю, з богом!" А дитина, звісно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: "Хіба ж, мамо, то бог, що в червонім жупані?"
Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все трудніш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники да все кричать: "У раду! У раду! У раду!" Хоть народ і без окличників звідусюди мов плав пливе. А найбільш преться того мужицтва.
— Ну, вже, брате,— каже інший,— з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись:
— Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги під золотом та під сріблом понадівали! Аж хрястить! Усе наше буде!
— Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять.
Гляне Петро, аж тут між мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.
— І ти,— каже,— отеє супротив Сомка й панотця? А той:
— Спасибі вельможному пану Сомкові! Спасибі й твоєму панотцеві! Ви звикли обирати гетьмана тілько козацькими голосами, а тепер і наш міщанський речник чогось на раді стоїть! — да й потяг далі.
Ось уїжджають наші у саме колесо віщове. Узяли козаки од їх коні. Тут уже були самі козаки, так зараз і дали Гвинтовці дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Інші, зустрівшись, тисли Гвинтовку за руку. Він тілько, всміхаючись, кланявсь.
Гляне Петро, аж поміж старшиною козацькою тілько дене-де видно у комірі червону стрічку: усе повипускали голубії. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано!
І Черевань щось помірковав. Обернувсь до Василя Невольника:
— От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьожки! У нас червоні, а тут — дивись — усе блакитні!
А той похитав головою да тілько:
— Ох, боже правий, боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, між полковники, сотники да осаули, судді полкові да обознії з хорунжими. Тут і писарі стояли з каламарями й білим папером. Посеред колеса,— а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледві можна було що почути, якби перекликнутися,— так посеред колеса стояв стіл під турецьким килимом. На столі лежала булава Брюховецького з бунчуком і корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовському Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь, узявшись у боки.
Але ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю старшиною — усі в панцирах і мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову корогов і бунчук. Два тимпанники стали перед його з срібними бубнами.
"Гордий, пишний і розумом високий гетьман! — подумав Петро.— Да на кого ти опираєшся, коли б ти тілько відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі!.. По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога... Жаль мені тебе, золота голово, хоть ти й перепинив мені дорогу!"
Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик і гомін такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховці:
— Положи й ти булаву! Положи бунчук і корогов, переяславський крамарю!
Сомко звелів ударити своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу, протрубив:
— Не положу! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке лицарство!
Боже! Як схопиться ґвалт! Інші вже совались із колеса наперед, щоб зчинити бой; бо січовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, да припасли по кийку під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, да сивії діди, батьки січовії, стоючи перед братчиків, зупинили.