А Шрам збоку слухає-слухає, да не знає, що вже тим навісним речникам і казати. "Нічого й речей дурно тратити,— думає собі.— Тут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто більш, як отії проклятії комишники! Бач, яку старовину розворушено! Тоді ж і бог благословив проти гордих дуків да беззаконної шляхти ставати; а тепер Іванець для своєї користі роздуває старе вогнище. Темний люд закарбовав собі в голові кармазини да нашийники, так тепер тілько тюкни, він по готовому сліду безумнії речі й городить, сам себе возмущає, а лукавий Іванець тим часом до свого добирається! Велика буде милость божа, як ми його подужаємо!"
Х
Другого дня, на заході сонця, зблизились наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі.
Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі жив коваль хуторський), тілько що Шрам одрізнивсь од своїх, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка, як із дверей мов лихий пхнув жінку, трохи коневі під ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чоловік.
— Уже ж, — каже, — я тобі дам за ці пісні! Добравсь тепер я до тебе!
Бачить жінка, що нікуди втікати, давай круг Шрамового коня бігати.
— Ось,— каже,— лихо велике! Хіба нельзя вже й заспівати:
Ой, ти старий дідуга, Ізогнувся як дуга,
А я, молоденька,
Гуляти раденька!
Чоловік справді вже був сивий, а жінка чорноброва й молоденька.
— Ось постій, — каже, — суча дочко, дай мені тебе за космаки піймати; я тобі покажу свою старість!.. Смійся, смійся! Засмієшся ти в мене на кутні!.. Моргай, моргай! Ось як моргну тебе, то й ногами вкриєшся!
Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня. А вона:
— Оддиш-бо трохи, Остапе! Бач, як засіпся!А я тобі заспіваю другої, коли ції не вподобав.
Та й заспівала, танцюючи кругом да плещучи в долоні:
Коли б мені або так, або сяк,
Коли б мені запорозький козак,
То б він мене сюди туди повернув,
То б він мене до серденька пригорнув!
— Е, дак он якої ще! — закричав чоловік,— Уже ж тепер від мене не злизнеш! То-то я бачу, що запорожці щось дуже часто заходять до тебе, суки, води напитися!А в їх не вода на думці!
Да й почав ізнов ганятись за жінкою. А вона бігає круг Шрамового коня да ще й більш його дратує.
— Згиньте ви к нечистому!— каже Шрам.— Дайте мені проїхати!
— Де ж мені, панотче, дітись?— каже жінка.— Він мене вб'є, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака.
— Сором тобі, — сказав тоді Шрам чоловікові, — сором тобі із сивими усима та блазнем себе являти!
Коваль тоді розшолопав, перед ким він єсть, уклонивсь панотцеві да й потяг у хату, піймавши обличня. Тілько на порозі ще посваривсь макогоном на жінку, а вона йому, регочучи, показала дулю.
— Чи дома пан осаул полковий? — поспитав у неї Шрам.
— Та дома! — каже.— Там усе з запорожцями бенкетує.
— Як? Гвинтовка з запорожцями!
— А чому ж, панотче? Хіба не знаєте, що запорожці тепер перші люде в світі? Кажуть, подаровав їм цар усю Вкраїну.
— Щоб ти окаменіла, як Лотова жінка, за такі речі! — крикнув з досади Шрам да скоріш і поїхав од неї.
— Сіль тобі на язик, печйна в зуби! — оддала потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька.
Наздоганяючи своїх, Шрам іще раз зупинивсь, стрівши божого чоловіка.
— Отак,— каже,— діду! Не схотів їхати зо мною, да перше мене тут опинився!
— Е, да се Шрам до мене говорить! — каже божий чоловік.
— Як отеє тебе господь сюди заніс?— питає Шрам.
— Да от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срібло-золото, не одпускають од себе жодною мірою, да оце й під Ніжень затягли.
— Нащо ж ти їм тут здався?
— Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курінний. "Одходи нам, батьку, сього козака, так ми тобі поможемо не на одного невольника". Так отеє живу тут да й няньчусь із ним, як із дитиною: то співаю йому, то що. Здобувсь добре сіромаха. Той самий, що й з твоїм Петрусем ізчепивсь.
— І отеє тобі одогрівати таку гадюку!
— А чому ж? Мені усі ви рівні; я в ваші чвари да свари не мішаюсь.
— Іродова душа! — каже Шрам.— Трохи мені остатнього сина не спровадив на той світ!
— А що пак твій Петрусь? Як мається?
— Тут ізо мною. Насилу, бідний, на ноги знявсь.
— Так ви отеє в Гвинтовки гостюватимете?
— Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.
— Не застанеш ти Васюти в Ніжені; поїхав, кажуть, у Батурин на раду.
— На яку раду?
— Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от ізозвав раду ще в Батурині.
— Так і Гвинтовка там?
— Ні, мабуть, йому не треба Гвинтовки до сього діла. А то чому б не зозвати ради у своєму столечному місті? Да цур йому! Що нам до того? Прощай, панотче, не задержуй мене.
Да з сим словом одвернувсь і пішов собі гаєм.
Шрам наздогнав свій поїзд коло високих воріт пана Гвинтовки.
Будинки в сього значного козака були не Череваневих: гонтова криша височенна, у два п'ятра; а в криші вікна повироблювані, і різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зверху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, і в стовпу усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного, а хто
значний козак, то до мідного; як же хто рівня господареві, так той уже до срібного.
Череваниха, розгледівши те все, обернулась до Шрама да й каже сміючись:
— Не дурно ж, мабуть, у мого брата жінка княгиня: у його все не по-нашому. А Шрам понуро:
— Се вже так: дігтяр і смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрізь своїм духом пройме.
Як ось, тілько що наші в'їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з польовання в другі. Круг його хорти на мотузках; за ним їдуть козаки, трублять у роги, да ще пар зо дві й волів ведуть за собою.
— Еге, добродійко! — каже Шрам Череванисі.— Да твій брат справді, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
— Се ще не диво,— каже Череваниха,— а диво, що он якого звіря впольовали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате? — закричала до Гвинтовки. — Привітай лиш нежданих гостей.
— І жданих, і давно званих! — каже Гвинтовка, під'їжджаючи до ридвана. — Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да хто ж отеє ще з вами? Невже се пан Шрам?