Серед таких-то обставин з’явився у Симона Форда Джемс Стар.
Дожидали його нетерпеливо. Симон Форд стояв у дверях і, побачивши здалека лампу Гаррі, що вказувала дорогу ожиданому гостеви, підійшов йому на стрічу.
– Доброго здоров’я, пане Стар! – кликнув він голосом, що дзвінким гомоном розійшовся по всьому підземеллі. – Будь ласка, зайдіть у хату давнього вашого помічника. Дім родини Фордів гостинний, хоч лежить на 1500 стіп під землею.
– Як вам живеться, дорогий Симоне? – спитав Джемс Стар, стискаючи простягнену руку Симона Форда.
– Гаразд, пане Стар! Та й не може бути інакше тут, де ми відмежовані від всякої негоди. Ваші люди, які виїздять на літо в Ньюгавен, чи Порто-Белло[20], краще зробили б, коли приїхали б провести кілька місяців отут, в копальнях Аберфайлю! Тут не набавились би вони нежитю, як отам у вогкому повітрі столиці.
– Я не буду спорити з вами, Симоне, – сказав Джемс Стар, дуже вдоволений, що старий наставник полишився таким, яким був і перше. – Дійсно, мені приходить на думку, чи не кинути б мені мою хату на Канонґаті[21] й почати жити де-небудь отак, як ви!
– І добре вчинили б, пане Стар! Я знаю одного з ваших давніх помічників, що дуже рад бажав би сусідувати з вами...
– А Меджі? – спитав інженер.
– Добре й поштиве жінчисько! Вона здоровша від мене, якщо так можна сказати, і рада буде погостити вас. Думаю, що не відмовите їй цього.
– Безперечно, що ні, Симоне! – відповів весело Джемс Стар, втішаючись в думках перекускою, яка вповні належалася йому після такого проходу.
– Ви голодні, пане Стар?
– І ще як! Подорож загострила в мене апетит. Я приїхав у погану погоду!
– А там нагорі дощ? – запитав Форд з видимою відразою на лиці.
– Так, Симоне! – сказав Стар.
– А тут, пане Стар, нема ніколи дощу! Так, що я вам буду розказувати про всі гарні прикмети моєї хатини! Ви самі це краще знаєте! Ви приїхали – це головна річ, і ще раз кажу: будь ласка, розгостіться.
Симон Форд і Гаррі ввели інженера в доволі велику кімнату, освітлену кількома лампами, з яких одна звисала із гарно розмальованого сволока.
Стіл, накритий білою скатертю, дожидав гостей. Довкола його стояло чотири стільці, оббиті старою шкірою.
– Здорові були, Меджі! – сказав інженер, входячи до кімнати.
– Здорові, пане Стар! – відповіла шотландка, встаючи на стрічу гостеви.
– Тішуся, що вас бачу, Меджі!
– Я рівно ж, пане Стар. Все приємно бачити, добрих людей!
– Снідання готове, жінко? Не треба давати ждати на нього пану інженерови. Він голодний, як гірняк, і побачить, що завдяки нашому Гаррі усього маємо доволі на нашій дачі. А правда, Гаррі, – говорив дальше Симон, звертаючись до сина, – до тебе приходив Джек Ріян.
– Знаю, тату, ми стрічали його по дорозі, в шахті Ярова.
– Гарний хлопець з нього, – сказав Симон, – та йому, здається, більше припадає до вподоби життя на землі. Він не гірняк у душі! Сідайте, пане Стар! Поснідаймо гарно, бо ми пізно вернемося на вечерю.
Підходячи до стола, інженер звернувся до господаря:
– Пождіть, Симоне! Хочете, щоб я поснідав з апетитом?
– Буде це мені дуже приємно, пане Стар, – відповів старий наставник.
– Та до того потрібний спокій духа, а мені хочеться задати вам два питання.
– Говоріть, пане Джемс!
– Ви писали, що скажете мені щось цікавого?
– Дуже цікавого, дійсно.
– Для вас?..
– Для вас і для мене, пане Стар, та я про це розкажу вам по сніданню і деінде. Інакше ви не повірите мені.
– Симоне! Гляньте мені прямо в очі!.. Цікава вістка?... Так? Гарно... Більше мені нічого не треба, – сказав він, немовби прочитав в очах Форда бажану відповідь.
– А друге питання? – спитав Симон Форд.
– Не знаєте ви, Симоне, хто міг би написати мені оте письмо? – відповів інженер, показуючи анонімного листа.
Симон Форд взяв письмо, прочитав його уважно, відтак передав синови, говорячи:
– Ти знаєш цей почерк?
– Ні, тату! – відповів Гаррі.
– І на листі був штамп: "Аберфайль"? – звернувся Форд до інженера.
– Так, такий самий, як і на вашому.
– Що ж ти на це скажеш, Гаррі? – спитав Симон, дещо збентежений.
– Думаю, що хтось хотів спинити пана інженера і не допустити, щоби він до нас навідався.
– Та хто це міг би бути? – кликнув старий наставник. – Хто це міг би відгадати мої найтайніші думки?..
Симон Форд задумався, й доперва голос Меджі розбудив його з тієї задуми.
– Сідайте, пане Стар, – сказала вона, – бо снідання вистигне. Залишіть тепер думку про цей лист.
Всі посідали за стіл. Джемс Стар усів на почесному місці, проти Меджі, а батько й син проти себе.
Снідання було дійсним шотландським пиром. Найперше подано юшку "гоч-поч", в якій плавали спорі шматки м’яса. По думці старого Симона – то ніхто краще від Меджі не знав способу приправи цієї смаковитої юшки.
Те саме було з потравкою "куклейк" – зробленою з когута і ярин. Була вона знаменита.
Головною стравою, одначе, був "гаджі" – національний шотландський пудинг, зроблений з м’яса і ячмінної муки.
Цей саме знаменитий пудинг, – що надихнув поета Бурнса до написання одної прегарної оди, – зазнав судьби всіх досконалостей цього світа: зникнув на очах, наче мрія...
Все те закроплювано пивом, що походило з найліпшого единбурзького бровару.
Меджі удостоїлася найкращих признань від гостя.
На закінчення прийшов ще десерт, що складався з сира й кексів, – вівсяних пляцків, які перекушувано, попиваючи притім з маленьких чарок "віскі-бодж", стару двадцятип’ятилітню житнівку, ровесницю Гаррі.
За столом просиділи майже годину.
Джемс Стар і Симон Форд не тільки гарно попоїли, а й наговорилися доволі, головно про минуле копалень Аберфайлю.
Гаррі мовчав майже цілий час і двічі вставав із-за стола й виходив кудись з хати. Очевидно, тривожила його неждана пригода з каменем, а також й історія з анонімним листом не причинялася до вспокоєння його.
– Гарний у вас син, – запримітив інженер до Симона й Меджі, коли Гаррі вийшов з кімнати.
– Так, пане Стар! Добра з нього дитина, – відповів старий гірняк.
– І подобається йому тут, в підземеллі?
– Він нізащо в світі не покинув би нас.
– А як вам колись прийдеться оженити його?
– Оженити Гаррі? – кликнув Симон. – Та з ким? З якою-небудь дівчиною зверху, що любить танці, розривки, яка волітиме життя отам, на землі, ніж у нашому підземеллі? Гаррі й сам не захоче такої!