Чорна Індія

Сторінка 21 з 37

Жуль Верн

Та тут немовби почало меншати віддалення між світлом і тими, що його здоганяли. Що було тому причиною – важко сказати. Та агенти, бачачи, що віддаль щораз то більше зменшується, напружували своїх сил, скільки лиш могли. Світло, яке миготіло перед ними перше на двісті кроків, тепер находилося вже лиш на п’ятдесят. Ця віддаль щораз то меншала, і світло ставало ясніше, а в його блиску виринала постать загадкового єства, яке несло його. Часом, коли воно повертало голову, можна було розрізнити людські риси, і якщо відкинути думку, що лихий дух прийняв на себе подобу людини – то навіть і Джек Ріян повинен був признати, що тут нема нічого надприродного.

– Скорше, приятелі! – кричав він, прискорюючи бігу. – Він втомився! Ми незабаром здоженемо його, і якщо він так гарно говорить, як бігає – то зможе нам багато розказати.

Однак погоня ставала щораз трудніша. В глибині шахти вузькі тунелі перехрещувались, наче алеї лабіринту. Тут легко було сховатися, вистало тільки згасити світло і заховатися в яке-небудь заглиблення.

"Якщо воно хоче сховатись від нас, то чому досі цього не зробило?" – подумав сер Ельфістон.

Невловиме єство не вчинило того досі, та коли ця думка майнула в голові Ельфістона, огонь нараз зник, і агенти, побігши ще трохи, найшлися перед вузьким отвором у стіні скали при кінці галереї.

Перелізти через той отвір – було для Ельфістона, Джека Ріяна і агентів ділом одної хвилини.

Перейшовши не більше сто кроків по новій галереї, ширшій та вищій, спинилися вони нараз, немов укопані.

Біля стіни на землі лежали чотири тіла... а може, чотири трупи.

– Джемс Стар! – кликнув Ельфістон.

– Гаррі, Гаррі! – закричав Джек Ріян, кинувшись до приятеля.

Дійсно – інженер, Меджі, Симон і Гаррі – лежали на землі без знаку життя.

Нараз щось ворухнулось, і Меджі прошептала слабим голосом:

– Їх... вперед їх...

Сер Ельфістон, Джек Ріян і агенти забралися з поспіхом, щоби привернути до притомности інженера і його товаришів, вливаючи до їх уст по кілька капель вина. Це й удалося їм незабаром.

Нещасні, десять днів замуровані в новому Аберфайлі, гинули з голоду і спраги. Вони були ще живі тільки тому, – як розказував Джемс Стар Ельфістонови, – що тричі за тих десять днів знаходили біля себе кусник хліба і дрібку води! Мабуть, милосердне єство, якому вони завдячували своє життя, не могло для них більше вчинити...

Сер Ельфістон подумав – чи не те саме єство привело їх до того місця, де лежав Джемс Стар і його товариші? Та в кожному разі інженер, Меджі, Симон і Гаррі були врятовані. Їх відвели до підземної хатини через той вузький отвір, який вказало серу Ельфістонови загадкове єство.

Джемс Стар і його товариші не знайшли входу в галерею, вибитого динамітом, тому, бо був він замурований камінням, що не могли вони побачити серед темряви.

Отже, коли вони оглядали велику печеру, ворожа рука вмисне замурувала перехід між старим і новим Аберфайлем...

XIII.

Вугляне місто.

В три роки по описаних пригодах, провідники чужинців, Джан та Мерей, поручали численним туристам, які відбували прогулянки по графстві Стірлінг, "як щось невиданого" – прогулянку над копальні Нового Аберфайлю.

Ніякі копальні Старого чи Нового Світа не представляли собою цікавішого видовища, як саме ті копальні.

Насамперед туристи діставалися без ніякого труду та небезпеки в нутро копальні, яке находилося в глибині тисяч п’ятсот стіп під поверхнею графства.

Сім миль на північний захід від Каллендеру знаходився в землі тунель, до якого провадив вхід крізь гарно збудовану башту. Цей тунель, доволі широкий, провадив прямо до величезної підземної печери. Двоторова залізниця йшла в тому тунелі у підземельне царство, де повстала ціла оселя, що гордо назвала себе "вугляним містом".

В тому місті турист находився в царстві електрики, як джерела тепла і світла. Було в тому підземеллю ясно як у день, а ту ясність давали тисячі електричних ламп, що заступали сонце. Електричні машини працювали без упину, хіба тільки, коли спинялася праця на час відпочину й машиніст переривав, тоді темінь знов огортала підземелля.

Треба згадати, що здогад інженера Джемса Стара щодо кількости вугілля в нових копальнях здійснився. Багатство вугілля було безконечне. Перші роботи почалися в західній частині печери, чверть милі від "вугляного міста". Підземні і надземні роботи велися рівночасно. Проведено багато шахт, які сполучували поверхню землі з підземеллям. В найбільшому тунелі знаходилася гідравлічна підойма, яка призначена була виключно для потреб мешканців "вугляного міста" в їх зносинах із верхнім світом.

Читач тямить оту величезну печеру, перед якою спинилися Симон Форд і його товариші під час їхньої першої мандрівки по підземеллю. Над їх головами знімалася великанська баня, що спиралася на кам’яних стовпах висотою триста стіп, це є майже так високими, як "Мамутові печери" в Кентуккі.

Як звісно – ця печера, найбільша на цілому американському континенті, може вигідно помістити в собі п’ять тисяч людей. Печера Нового Аберфайлю мала такі самі розміри й положення. Тільки замість різного роду сталактитів тут звисали зі стелі печери та виставали із стін нарости кам’яного вугілля так, немовби витікало воно з них під ваготою кам’яних верств, що налягали на його, й блистіло у сяйві електричного сонця.

На дні печери знаходилося озеро, щодо розмірів рівне Мертвому морю в Мамутовій печері, глибоке, з прозорою водою, в якій повно було риб без очей. Інженер назвав його – озером Малкольм.

В тій печері побудував собі Симон Форд нову хатину і не проміняв би її за найкращу палату в Единбурзі. Вона стояла над берегом озера. Всі п’ять вікон звернені були на темні води, яким не видко було кінця.

По двох місяцях недалеко Симона Форда побудував собі дім Джемс Стар. Інженер цілою душею віддав себе Новому Аберфайлеви. Він рівно ж бажав там жити, і тільки якесь дуже важне діло могло його приневолити вийти на поверхню землі. Тут був він серед своїх гірняків і жив їх життям.

Як тільки пішли чутки про відкриття нових копалень, всі гірняки давньої копальні покинули плуги й борони, щоби знов узятися за джаґани й лопати. Знаючи, що все буде робота й заохочені великими зарібками та не дуже важкою працею, яку в нових копальнях сама природа облегшувала, вони покинули поверхню землі і замешкали в підземеллю – яке вже з природи надавалося на людські житла.