Вульф припіднявся було, потім глухо застогнав і безсило опустився на скелю, на котрій сидів.
– Трясця, я і встати не можу. Данило, ви не зможете позичити мені ковдру? З наступної спроби йому все-таки вдалося прийняти вертикальне положення.
ГЛАВА 12
Промерз я майже до смерті. Ковдрів на всіх не вистачило. Мабуть, в тому випадку, якби тайник не перенесли в інше місце, їх би вистачило, але ця думка мене не зігрівала. Пашич уступив свою ковдру Вульфу і, як істинний гордовитий чорногорець, запросив витягти з-під одного з сплячих ковдру для мене, та я відмовився. Через перекладача, розуміється. Час, що лишився до світанку, я провів у мріях про цю ковдру. Вульф сказав, що ми знаходимося на висоті в п'ять тисяч футів, але він, безумовно, мав на увазі метри, а не фути. Оберемок соломи, котрий люб'язно виділив мені Пашич, зовсім відсирів, тож, зарившись в нього, я цілком промерз до кісток. Втім, на кілька хвилин я, мабуть, все-таки задрімав – в усякому разі я точно пам'ятаю, що бачив у сні зграю собак, котрі тикалися в мене холодними і вологими, як жаби, носами.
Розбудили мене голоси. Продравши очі, я побачив, що ззовні яскраво світить сонце. Стрілки мого наручного годинника показували десять хвилин по восьмій, тож замерзав я більше чотирьох годин. Лежачи, я обмірковував становище: якщо я вкрай задубів, то поворушитися не зможу; якщо зможу – отже, не зовсім задубів. Набравшись хоробрості, я дригнув ногою, потім зігнув торс, ривком схопився і подріботів до виходу із печери.
На жаль, виявилося, що сонце ще до нього не добралося. Щоб підставити свій, промерзлий до хребта кістяк під сонячний промінь, мені довелося б спуститися по козячій стежці, та ще потім звіситися з обрива! Я ж мріяв про те, щоб ніколи більше моя нога не ступала на цю мерзенну стежку. І тут мене осінило: адже ми ж не збираємося повертатися, а, навпаки – підемо вперед по спрямуванню до римської фортеці. Відвідаємо албанців. Вульф пояснив мені це, перше ніж я встиг стулити очі.
– Доброго ранку, – промовив Вульф. – Він сидів на валуні в тій же позі, що й вночі.
Якщо я викладу вам у всіх подробицях, як ми провели наступну годину, ви подумаєте, що я зовсім перетворився в бурчуна, який бачить в житті один лише виворіт. Але ось вам лише деякі факти, а далі – судіть самі. Отже, сонце буквально викрутилося і зійшло по цілковито немислимій траекторії, щоб не обігріти площадку перед печерою. У флязі зберігалася вода лише для пиття, а вмитися було нічим. Мені сказали, що для того, щоб умитися, досить спуститися по козячій стежці до плато, а там всього кілометр до струмка. Умиватися я не став. На снідання нам дали хліб (насмішка над тим хлібом, котрим пригощала нас Мета), холодну кашу і банку американських бобів. Коли я поцікавився у Вульфа, чому б не розвести вогнище і не скип'ятити воду для чаю, він відповів, що розводити вогнище нічим. Я розглянувся і зрозумів, що Вульф правий – нас оточували лише голі скелі без найменших ознак рослинності, чи слідів того, що колись нею являлось. Самі скелі і камені. Більше того, мені і словом перекинутися було ні з ким, в протилежному випадку хоча б розмова зігрівала – я міг тільки слухати безладну балаканину, якою обмінювалися на незрозумілій мові Вульф і югослави. Пізніше ми поспорили з Вульфом, і я виграв. Цей чванько чомусь вбив собі в голову, що справиться з задачею краще, якщо піде до албанців один, без мене. Аргументував він цю нісенітницю тим, що, лишившись віч-на-віч з ним, албанці будуть відвертішими, ніж у присутності ще однієї особи. Власне кажучи, спором я б це не назвав, бо сперечатися я не став. Я просто сказав – нічого не вийде, оскільки в печері на обід подадуть тільки холодну кашу, а у фортеці, якщо вірити Пашичу, можуть готувати цілком пристойну їжу.
Потім я зазнав розчарування. Лиш начепивши гамак, я збагнув, що для того, щоб спуститися у вказаному напрямку до албанського кордону, нам доведеться спочатку скористатися треклятою козячою стежкою. А я ж, онімівши і оглупівши від холоду, чомусь вбив собі в голову, що повертатися нам вже не доведеться. Втім, проводжаний сімома парами очей, не рахуючи Вульфа, я набрався рішучості не вдарити в грязь лицем і постояти за честь американських чоловіків-першопроходців, отож стиснув зуби і показав усе, на що був здатний. Моє щастя, що я спускався спиною до цікавої публіки. Виявляється, карабкатися по крутому схилу над зяючою прірвою куди простіше в повній пітьмі, ніж при денному світлі. Хоча ще простіше – зовсім не карабкатися. Затим, коли спуск скінчився, було вже легше. Фізичне навантаження і сонячні промені зробили свою справу – я потроху відтанув. Досягши струмка, ми влаштували привал і перекусили. Я сказав Вульфу, що за п'ять хвилин встигну ополоснути в струмку ноги і одягти свіжі шкарпетки – Вульф перечити не став, потішив, що поспішати нам нікуди. Вода, як і слід було очікувати, виявилася льодяною, але все-таки це була вода. Вульф сів на валун і почав жувати шоколад. Він повідомив, що до Албанії лишилося метрів триста, однак, кордон досі не розмічений, оскільки спір про те, по якій річечці його провести, тягнеться вже кілька століть. Він також вказав мені місце, з якого Косор стежив у бінокль за подіями в римській фортеці, і додав, що сьогодні Косор майже напевне буде знову вести стеження з тієї ж точки.
Я поцікавився станом його ніг, і Вульф відповів:
– Причому тут ноги? Кожен мускул, кожен нерв у моєму змученому тілі кричать і просять пощади. Ніякими словами не описати моїх мук, тож говорити про це я не стану.
Потепліло вже настільки, що ми зняли светри, перш ніж рухатися далі. П'ять хвилин по тому ми вже опинилися на албанській території, завернули за виступ скелі, і я побачив фортецю. Вона підіймалася напроти величезного скелястого шпиля, з котрим майже зливалась. Стежина, по якій ми йшли, щезала прямо в фортеці. Попереду дзюрчав струмок, а в стінах фортеці зяяли значні щілини. Ніяких ознак життя не простежувалося. Оскільки Вульф вирішив, що ми маємо зайти в фортецю і представитися, пояснивши, мабуть, що ми все життя мріяли попрацювати на Кремль, і тепер наші мрії, нарешті, збуваються, ми направилися прямо до великих дерев'яних розчахнутих дверей. Коли нам лишалося пройти до них ярдів п'ятнадцять, зсередини почувся вимучений крик, гучний і протяжний. Волав явно чоловік. Ми зупинилися, як укопані і перезирнулися.