– Так, я знаю, після твого відходу ми теж з нею розмовляли. І теж безрезультатно. Вона нікому з нас не довіряла і поплатилася за це життям. – Пашич повернув голову вбік Вульфа. – Вона вирішила сама викрити шпигуна, самотужки. Оскільки ви тут народилися, вам має бути відомо, що всього лише в двох кілометрах звідси проходить албанський кордон, а прямо за ним знаходиться стара римська фортеця.
– Розуміється. Я ганявся в ній за летючими мишами.
– Зараз там вже не лишилося летючих мишей. Албанці, котрих постійно понукали росіяни, вичистили фортецю і влаштували у вежі вартовий пост, з котрого тримають кордон під наглядом. Якийсь час там тримали цілий взвод, зараз же там не буває більше півдюжини. Я сказав Карлі, що раз у нас завівся ворожий агент, який працює на росіян, албанцям має бути про це відомо і вони напевне тримають з ним контакт. Тепер я розкаююсь у цих словах, бо вони і підштовхнули Карлу до цього безглуздого вчинку. Вона вирішила, що сама прийде до фортеці і запропонує свої послуги албанцям. Як шпигунка. Я завірив її, що це не просто небезпечно, але і безглуздо, але вона не послухалась. Тим паче, що, наскільки вона знала, я теж міг виявитися шпигуном.
– І вона пішла, – сказав Вульф.
– Так. Рано вранці у неділю. Стримати я її не зміг, але ми про дещо умовились. Я досить непогано вивчив фортецю. В ній є, де спати і де готувати, але ось каналізація повністю відсутня. Для вбиральні у них пристосована крихітна кімнатка, скоріше, навіть, келья, в котру не проникає денне світло – в ній немає вікон.
– Знаю.
– Ви, видається, все знаєте. Тільки в ваш час там, напевно, не стояла дерев'яна лавка з прорубаними в ній дірками.
– Ні.
– А тепер стоїть. Я розраховував на те, якщо Карлі дозволять вільно пересуватися, в цю клітку вона попаде обов'язково. В кількох метрах від вбиральні, по другу сторону коридора розташована інша кімната, зовнішня стіна якої обвалилася, і тому кімната не використовується – втім, вам це теж відомо. Ми домовились, що ввечері о дев'ятій годині я прийду в цю кімнату, а Карла пройде повз неї до вбиральні. А далі – як вийде. Вирішувати мала сама Карла. Ми також домовились, якщо вона не прийде, то я спробую сам з'ясувати, що їй завадило.
Пашич прокашлявся і продовжив:
– Невдовзі після її відходу – вірніше, відразу, буквально по її п'ятах – я вислав свою людину, Стана Косора з біноклем. Бінокль, до речі, чудовий – все, що присилав нам із Америки Марко Вукчич, було відмінним. Так ось, Стан Косор зайняв зручний спостережний пост на вершині гори і провів там цілий день. Зараз він спить у печері, але вранці ви можете самі поговорити з ним, якщо захочете. Нічого вартого уваги він не побачив. Ніхто до фортеці не приїхав і, найголовніше, ніхто її не покидав. Мене просто цікавило, чи не відвезли вони Карлу в Тірану, до якої від фортеці всього півтори сотні кілометрів. Я розповідаю вам усе так докладно тому, що ви самі попросили ...
– Так, – перервав його Вульф. – Розповідайте далі.
– Окрім Стана Косора зі мною тут ще четверо. У неділю ввечері, ледве стемніло, ми спустилися стежкою до кордону, де нас зустрів Косор. Він сказав, що Карла знаходиться у фортеці. Ми роззулися і далі йшли босоніж – не через албанців, котрих і пушечним пострілом не розбудиш, а через пса, який, як ми давно з'ясували, з настанням темряви вкладався спати на валуні біля стежки. Я проробив крюк, щоб обійти валун і підкрався з підвітряної сторони, щоб пес мене не учув. Я прирізав його перш, ніж він встиг прокинутися. Бідняга, навіть, тявкнути не встиг. Відтак, я наблизився до фортеці і прислухався. Світло горіло тільки в чотирьох вікнах, з котрих чулися голоси, і мені показалося, що один з голосів належить Карлі.
Пашич примовк, і ми занурились секунд на десять в найпорожнішу і давлячу тишу, яку я коли-небудь чув. Затим він продовжив:
– Після того, як ми позбавилися від пса, далі все було просто. Я приблизився до проєму в стіні, що повалилася, і поліз у ту кімнату, де ми умовилися зустрітися. Дев'ятої ще не було. Я вирішив чекати до десятої, а потім, якщо Карла не появиться, сходити за своїми людьми і привести їх на виручку. Щодо албанців ми не хвилювалися – їх було всього троє або четверо.
Однак, довго чекати мені не довелося. Рівно о дев'ятій в коридорі почулися кроки і я, заглянувши в шпарину, побачив Карлу, яка наближалася, тримаючи в руці маленький ліхтарик. Вона зупинилася напроти дверей і пошепки промовила моє ім'я. Я відізвався. Вона сказала, що все гаразд, і що наступного дня вона сподівається повернутися. Після цього вона і передала це послання ...
– Якщо ви не проти, – втрутився Вульф, – я хотів би знати її точні слова. Постарайтеся пригадати.
– Мені не треба старатися. Дослівно вона сказала ось що: "Зі мною все гаразд, не турбуйтеся. Завтра я, напевно, повернуся. Скажіть Данило, щоб він передав Ніро Вульфу, що людина, котру він шукає, знаходиться тут, неподалік від гори. Чуєте?" Я відповів, що так. Вона додала: "Передайте сьогодні ж ввечері. Ось і все, мені пора повертатися". Вона пересікла коридор і зайшла у вбиральню. Звісно, мене так і розпирало від бажання розпитати її, але послідувати за нею я не міг. Не тільки по міркуванням пристойності, але й тому, що не хотів піддавати її небезпеці. Я повернувся до позосталих, взувся, і ми рушили у зворотну дорогу. Я відразу пішов у Подгорику і передав Данило все, що дізнався від Карли. Це те, що ви хотіли знати?
– Так, дякую вам. І більше ви її не бачили?
– Живою вже ні. Вчора вранці ми з Данило знайшли її тіло. Я б теж хотів поставити вам кілька запитань.
– Прошу.
– Мені сказали, що ви класний детектив, який у стані розкусити будь-яку загадку. Як на вашу думку, я винний у смерті Карли? Чи не могли вони вбити її через те, що я прирізав собаку?
– Це нісенітниця, Йосип, – сухо промовив Данило. – Я був сам не при собі, коли сказав це. Постарайся викинути мої слова з голови.
– Він запитує мою думку, – зауважив Вульф. – Ось вона. У смерті Карли винні кілька людей, але вам, містер Пашич, картати себе ні в чому. Мені ж тепер нічого іншого не лишається, як вранці самому відправитися в цю фортецю ... Якщо я буду в стані йти, звісно.