– Заткнися, – рикнув він.
Зазвичай я намагаюся поступати саме навпаки, але цього разу я вирішив підкоритися. Коли ми підкотили до нашого старого особняка на Західній Тридцять п'ятій вулиці, я заплатив водію, вийшов, притримав дверцю Вульфу, піднявся по сходах на ганок і відкрив двері своїм ключем. Щойно Вульф переступив поріг, я зачинив двері, накинув ланцюжок, а коли обернувся, побачив Фріца, котрий доповів:
– Сер, до вас прийшла якась пані.
У мене блиснула думка, що я буду позбавлений від купи неприємностей, якщо дамочки почнуть заходити без запрошення, але Фріц додав:
– Це ваша дочка, місіс Бріттон.
В голосі Фріца можна було вловити слабку тінь докору. Він вже давно не схвалював ставлення Вульфа до своєї нерідної дочки. Темноволоса дівчина з Балкан, яка говорила з акцентом, в один прекрасний день звалилася на голову Вульфа і примудрилася вплутати його в справу, котра зовсім не сприяла збільшенню його банківського рахунку. Коли все скінчилося, вона сповістила, що не збирається повертатися на батьківщину, проте й не збирається також скористатися тим, що в її розпорядженні був папір, виданий багато років тому в Загребі, який засвідчував, що вона являється названою дочкою Ніро Вульфа. Вона досягла успіхів у двох напрямках – отримавши роботу в агентстві подорожей на П'ятій авеню і вийшовши через рік заміж за його власника, такого собі Вильяма Р. Бріттона. Між містером і місіс Бріттон і містером Вульфом не виникало ніяких протиріч, оскільки протиріччя виникають при спілкуванні, а його-то й не було. Двічі на рік – на її день народження і на Новий рік – Вульф посилав їй величезний букет вишуканих орхідей, і це було все, якщо не рахувати, що він був на похованні, коли Бріттон сконав від серцевого нападу в тисяча дев'ятсот п'ятидесятому році. Ось це Фріц і не схвалював. Він припускав, що кожна людина, будь вона хоч сам Вульф, мусить запрошувати дочку на обід, навіть, якщо вона прийомна. Коли він виклав мені свою точку зору, як це з ним іноді відбувалося, я пояснив, що Карла дратує Вульфа так само, як і він її, так до чого все це?
Я послідував за Вульфом в кабінет. Карла сиділа в червоному шкіряному кріслі. Коли ми зайшли, вона встала, щоб подивитися на нас, і обурено сказала:
– Я вас чекаю тут більше двох годин.
Вульф підійшов, взяв її руку і нахилився до неї.
– Принаймні, у тебе було зручне крісло, – промовив він гречно, пройшов до свого, стоявшого за столом, єдиного, котре його влаштовувало, і усадив себе.
Карла простягла мені руку з відсутнім видом, я просто потис її.
– Фріц не знав, де ви, – зауважила вона Вульфу.
– Не знав, – погодився він.
– Але він сказав, що ви знаєте про Марко.
– Дійсно.
– Я почула про це по радіо. Спочатку я збиралася піти в ресторан до Лео, потім подумала, що краще звернутися в поліцію, а затим вирішила прийти сюди. Я думала, що ви будете здивовані, але я – ні.
Вона говорила з гіркотою і виглядала сумною, але я мушу визнати, що від цього вона не стала менш привабливою. Вона лишалася все тією ж дівчиною з Балкан, чиї пронизливі чорні очі вразили моє серце багато років тому.
Вульф примружився і поглянув на неї.
– Ти говориш, що прийшла сюди і чекала мене дві години, щоб дізнатися подробиці про смерть Марко? Чому? Ти була з ним пов'язана?
– Саме так.
Вульф прикрив очі.
– Якщо я правильно розумію, що означає слово "пов'язаність", – уточнила вона. – Якщо ви маєте на увазі, як жінка до чоловіка, – звісно, що ні. Не так.
Вульф розплющив очі:
– А як?
– Ми були пов'язані нашою відданістю великій і благородній меті! Свобода нашого народу! І вашого народу! А ви тут сидите і корчите гримаси. Марко розповідав мені, що просив допомогти нам – вашим розумом і грошима, але ви відмовилися.
– Він не говорив мені, що ти приймаєш участь у цій справі. Не називав тебе.
– Звісно, не називав, – презирливо сказала вона. – Він знав, що тоді ви б ще більше глумилися. Ось ви сидите тут, багатий, товстий і щасливий, у вашому прекрасному домі, з розкішною їжею, заскленими оранжереями нагорі, де ростуть десять тисяч орхідей, щоб насолоджувати вас, і з цим Арчі Гудвіном, який, як раб робить за вас всю роботу і приймає на себе всю небезпеку. Яке вам діло до того, що народ на землі, з якої ви родом, стогне під гнітом, свобода задушена, плоди їх труда віднімаються, а дітей готують до війни? Припиніть гримасничати!
Вульф відкинувся назад і глибоко зітхнув.
– Очевидно, – сказав він сухо, – я маю дати тобі урок. Мої гримаси не мають відношення до твоїх почуттів і до твого нахабства, а відносяться до стилю і дикції. Я зневажаю штампи, особливо перекручені фашистами та комуністами. Такі фрази, як "велика і благородна мета" і "плоди їх труда" смердять, спотворені Гітлером і Сталіним, і всім їхнім оточенням. Окрім того, в наш вік вражаючого тріумфа науки, заклик до боротьби за свободу значить не більше того, що він великий і благородний; не більше і не менше – це основне. Вона не вагоміша і не благородніша боротьби за якісну їжу і хороше житло. Людина має бути вільною, інакше вона перестає бути людиною. Будь-який деспот, фашист чи комуніст не обмежений тепер такими засобами, як каблук, меч або рушниця; наука створила таку зброю, котра може надати йому всю планету; і тільки люди, котрі хочуть померти за свободу, мають право жити за неї.
– Як ви? – презирливо озвалась вона. – Ні. Як Марко. Він помер.
Вульф вдарив рукою по столі:
– Я ще дійду до Марко. Що стосується мене, то ніхто не давав тобі права судити мене. Я зробив свій вклад у боротьбу за свободу – в основному фінансовий, через ті канали і засоби, котрі мені видаються найефективнішими. Я не збираюся звітувати перед тобою. Я відмовився брати участь у проекті, котрий пропонував Марко, тому що сумнівався в ньому. Марко був упертим, довірливим, оптимістичним і наївним. Він був...
– Соромтеся! Він помер, а ви ображаєте...
– Досить, – проричав він.
Це, нарешті, вгамувало її. Його голос понизився на кілька децибел.
– Ти розділяєш спільну оману, а я ні. Я не ображаю Марко. Я віддаю йому належне, говорячи про нього, ставлячись до нього так само, як при життю; було б образою, якби від страху я мазав його єлеєм. Він не розумів, якими силами збирався управляти на великій відстані, не міг їх контролювати, перевірити їх чесність і відданість справі. Все, що він знав, – це те, що деякі з них могли бути агентами Тіто чи, навіть, Москви.