Дощ не вщухав усю ніч, однак катер, на якому нас переправляли, виявився на кілька сторіч новіший, ніж корито Гвідо. В ньому знайшлася, навіть, каютка, в котрій я приліг. Вульф спробував послідувати моєму прикладу, але койка була така вузька, що йому доводилося триматися за залізну скобу, аби не впасти. Врешті-решт, відмовившись від боротьби, Вульф розтягся прямо на підлозі. Зворотний шлях через Адріатику на катері, який з жвавістю скакуна розсікав хвилі, зайняв у нас на три години менше, ніж подорож на кориті Гвідо.
Ще не світало, коли катер кинув якір. Нас безцеремонно запхали в якийсь ялик зі смаглявим гребцем, висадили на берег, після чого ялик враз розвернувся і відчалив. Вульф викрикнув йому вслід:
– Де ми знаходимось, хай тобі грець?
– Там, де треба! – послідувала відповідь.
– Чемний мерзотник, – зауважив я.
Ми натягли светри, озброїлись ліхтариками і рушили вперед, вглиб суші. Якщо нас і справді висадили в умовному місці, то в двохстах метрах від берега мала проходити дорога на Молфетту, рибацьке сільце. Невдовзі ми наткнулися на цю дорогу, повернули ліворуч і побрьохали по ній, проклинаючи дощ на всі боки. Я думав лише про те, як змусити Вульфа перекласти мені інструкції на водяному обігрівачі, коли ми доберемося до обтинькованого будиночка в Барі.
Доковилявши до Молфетти, ми постукалися в двері найближчого вибіленого будиночка, обсадженого деревами, і Вульф, поговоривши з хазяїном, протягнув йому через шпарину аркуш паперу. Італієць, такий же люб'язний, як і гребець з ялика, погодився довезти нас до Барі за п'ять тисяч лір. В дім він нас не запросив, і ми дожидались його під крислатим інжиром.
Нарешті, він з'явився, викотив з-під навісу маленький "фіат," і ми всілися на заднє сидіння. Соваючись у промокших наскрізь штанях, я намагався міркувати. Дещо мені було не до смаку – наприклад, я ніяк не міг збагнути, навіщо Вульфу знадобилося віддавати вісім кусків цим шибеникам. З другого боку, я погоджувався, що Вульф намагався зробити так, щоб його пропозиція виглядала як можна більш спокусливіша для Стрітара. Бентежило одне: Зова ми з собою не прихопили і ніякої гарантії на те, що він і справді прибуде в Штати, ми не мали. В Італію він мав пробратися через Горицію, як і раніше, а зустрітися ми домовилися в Генуї.
Я продовжував обмізковувати становище, яке склалося, коли "фіат" загальмував, ліва дверця відкрилася і в обличчя водію бризкнув промінь ліхтаря. Іззовні стояв такий —собі в плащі до ніг. Він поставив кілька запитань, потім відчинив задню дверцю, посвітив на нас і щось запитав. Вульф відповів. Зав'язалась жвава бесіда, причому плащ наполягав, а Вульф не поступався. Нарешті, плащ захлопнув нашу дверцю, обійшов машину справа, відкрив передню дверцю, забрався на сидіння справа від шофера і повернувся обличчям до нас. В руці його я розгледів пістолет, сталевий ствол якого дивився на нас з Вульфом.
– Від мене щось треба? – запитав я Вульфа.
– Ні. Він хотів перевірити наші документи.
– Куди ми їдемо?
– В тюрму.
– Господи, хіба ми не в Барі?
– Вже під'їжджаємо, так.
– Так скажіть йому, щоб відвіз нас до того будинку, і ми покажемо йому ці ідіотські документи.
– Ні. Я не хочу ризикувати – завтра по ту сторону Адріатики дізнаються, що я був тут.
– А що ви йому сказали?
– Що я хочу зустрітися з американським консулом.
Розуміється, він відмовився турбувати консула в такий час. Я спробую проштовхнути новий закон, згідно якого в будь-якому місті має бути по два консули – денний і нічний. Певен, що кожен з вас, котрому доводилося провести ніч, чи хоч би частину її в італійській буцегарні, підтримає мене. Нас – вірніше, Вульфа – допитали. Спочатку за нас взявся прилизаний красавчик-баритон в бездоганному мундирі, потім пару годин старався жирний гіпопотам в засмальцьованій рибацькій робі. Відібрані у нас ножі і пістолети не додали нам доброзичливості.
Врешті-решт нас запхали в крихітну камеру з двома койками, вже заселеними приблизно п'ятдесятью тисячами душ. Двадцять тисяч обивателів представляли блохи, ще двадцять тисяч – клопи, а решту я і по сьогодні не можу класифікувати. Після ночі в стогу сіна і другої ночі, проведеної в обледенілій печері, можна було вважати будь-яке новацтво покращенням, але на ділі вийшло не так. Я вдосталь нагулявся від стіни до стіни (цілих десять футів), стараючись не наступити на якусь частину Вульфа, який сидів прямо на бетонній підлозі. Про сніданок можу сказати одне – ми від нього відмовились. Шоколад – те, що від нього лишилося – був у гамаках, які, природно, у нас відібрали.
В одній з перших статей нового закону про денних консулів має бути вимога про те, щоб на службу вони приходили до восьмої ранку. Лише на початку одинадцятої двері в нашу камеру розчахнулися, і зайшовший тюремник щось сказав. Вульф велів мені йти слідом за ним, і ми пройшли по коридору, затим піднялися по сходах і зайшли в залиту сонячним світлом кімнату, в якій сиділи двоє. Довгов'язий суб'єкт з невиспаною фізіономією і відтопиреними вухами, розміром з супову тарілку, проскрипів англійською:
– Я Томас Арнольд, американський консул. Мені сказали, що ви виявили бажання зустрітися зі мною.
– Я хочу поговорити з вами, – Вульф кинув оком на другого чоловіка, – віч-на-віч.
– Це синьор Анжело Бізарро, наглядач.
– Дякую. І тим не менше я змушений наполягати на своєму проханні. Ми не озброєні.
– Так, я знаю. – Арнольд повернувся до наглядача і після короткого обміну репліками сеньор Бізарро встав зі стільця і вийшов, лишивши нас наодинці з вухастим консулом.
– Слухаю вас, – сказав він. – Ви американці?
– Так. Якщо ви позвоните в американське посольство в Римі і попросите з'єднати вас з містером Річардом Коуртні, то позбавитеся нас у найкоротший час.
– Передусім ви маєте пояснити мені, чому ви опинилися вночі на дорозі без документів і озброєні.
– Гаразд, – згодився Вульф. – Тільки ви маєте гарантувати, що про нашу присутність тут не дізнаються газетчики. Мене звати Ніро Вульф, я приватний детектив із Нью Йорка. А це містер Арчі Гудвін, мій довірений помічник.
Консул усміхнувся.
– Я вам не вірю.