– Звідки ви знаєте про моє завдання у Нью Йорку?
– Ми чули, про що говорив вам цей росіянин. Якщо росіяни завжди вдаються до подібних методів, то ми їх не схвалюємо. Ми збираємося в Тітоград, щоб зустрітися з Госпо Стрітаром. Він справив на мене найприхильніше враження. Ходімте.
– Ми не можемо мандрувати по горах при світлі дня. Ми маємо де-небудь затаїтися... Я знаю підходяще місце – ми пересидимо там до темноти.
– Ні. Ми мусимо йти негайно.
– Це неможливо. Живими ми до долини не доберемося. Навіть, вночі це досить небезпечно.
Вульф поплескав його по плечу.
– Ви просто налякані, товаришу Зов, і це зовсім не дивно. Втім, я змушений наполягати. Ви самі бачили, який мій син на ділі, і ви можете цілком на нього покластися. Сам же я надалі нізащо не погоджуся подорожувати вночі по ваших горах. Вас у такому стані я теж кинути не можу. У вас була зброя?
– Так.
– Пістолет?
– І ніж. Вони поклали їх у шухляду стола. – Зов сперся руками об поверхню валуна, намагаючись привстати. – Я схожу і принесу їх.
– Ні, ви повинні берегти сили, – зупинив його Вульф. – Нехай мій син сходить. Алекс, пістолет і ніж товариша Зова знаходяться внизу, в шухляді стола. Сходи і принеси їх.
– А що за пістолет?
Вульф запитав Зова, той відповів, але перекладати Вульф не став. Слово "люгер" однаково звучить на сербо-хорватській, на албанській, і, мабуть, на всіх решта мовах. Потрібний стіл з шухлядою я знайшов відразу. Окрім пістолета і складного ножа, в шухляді лежали також наручний годинник в корпусі із нержавіючої сталі і шкіряне портмоне з документами.
Коли я наблизився, Вульф розпорядився:
– Пістолет лиши у себе. Віддай йому тільки ніж.
– Я знайшов ще годинник і портмоне з документами.
– Віддай їх йому. – Він повернувся до Зова. – Ваш пістолет поки що буде зберігатися у мого сина. Після того, що ви перенесли, вам не варто піддавати себе зайвому ризику.
Зов розсував по кишенях передані мною речі і понуро сказав:
– Віддайте мені пістолет.
– Віддамо. Він трофейний?
– Так. Я зняв його у війну з убитого німця.
– Не дивно, що ви ним дорожите. Мабуть, ви його і до Нью Йорка брали?
– Авжеж. До Нью Йорка і на інші завдання також. Віддайте мені його.
– Пізніше. Відповідальність за благополучний кінець нашої подорожі я беру на себе. Ви з моїм сином ровесники – жаль, що ви не можете спілкуватися. Ви зовсім не знаєте англійський?
– Чому – кілька слів знаю. "Долар", "о'кей", "сигарета".
– Я шкодую, що в свій час не навчив його сербо-хорватській. Як-не-як, ми вже тут досить давно. Я піду вперед, а мій син буде охороняти наш тил. Ходімо.
Будь у нього пістолет, Зов, можливо, міг би і зноровити, але без пістолета крити йому було нічим, і він підкорився. Ми напилися зі струмка і вийшли в дорогу. Зов підволікував ногу, хоча було несхоже, що йому дуже болить. Коли ми здерлися на верхівку гори, і Вульф зупинився, щоб перевести подих, я запитав його:
– А де нас чекає засада? Ви мені не сказали.
– Це й ні до чого. Старайся говорити поменше. Розмови про лінгвистичні знання можуть виявитися обманом. Я скажу тобі, коли вихоплювати револьвер.
Подорож відновилася. Тупаючи слідом за Зовом, я розмірковував про те, що Вульф віддасть окружному прокурору вбивцю тепленьким, прямо на тарілочці. Разом зі знаряддям убивства. Кулю, витягнуту з тіла Марко, наскільки я знав, давно прилучили до справи. Я пригадав відривок з класичного підручника по криміналістиці, в якому говорилося про те, що після спіймання злочинця і пред'явлення викривальних його доказів, роботу можна вважати завершеною.
Та якби ж – завершеною, подумав я. Мені б сюди автора цього підручника, я б змусив його проковтнути цілу главу власного твору. Пам'ятаючи про застереження Вульфа, я старався не надто видивлятися на всі боки, проте все ж, коли ми наближалися до знайомої козячої стежки, тримався насторожі. Ніхто на нас так і не напав. Стрілки мого наручного годинника показували вже десять хвилин на другу, коли ми зупинилися біля струмка, щоб втамувати спрагу і закусити шоколадом. Товариш Зов ум'яв стільки шоколаду, скільки ми з Вульфом разом узяті.
Півгодини по тому ми вийшли на широке плато і раптово опинилися неподалік від дому, в якому з'явився на світ Вульф. Я трохи відстав, щоб подивитися на це диво. Судячи з усього, задньою стіною дому служила скеля. Два поверхи, чотирьохскатний конічний дах, в кожній стіні з того боку, звідки я дивився, прорізано по чотири вікна. У трьох вікнах шибки розбиті. Дерев'яні двері.
Я вже повернувся до Вульфа сповістити його про те, що збираюся зазирнути досередини, як його голос гаркнув:
– Пістолет, Арчі!
Я одним порухом вихопив з кишені "кольт". Трохи далі від нас і в протилежній стороні від дому Вульфа стояли Данило, Йосип Пашич і ще двоє, котрі, схоже, ховалися за валуном. Данило стискував у руці револьвер, у решти в руках нічого не було.
– Не стріляйте, – сказав Данило. – Ви можете ступать на всі чотири сторони. Нам потрібен тільки Петер Зов.
Вульф заступив Зова своїм тілом.
– Він іде з нами, і ми його не віддамо.
– Віддасте, як миленькі. Він – наш.
Вульф поводився так, що сповна міг би сказати "через мій труп," але не сказав. Я ж розставив ноги позручніше і націлив "кольт" прямо в пупок Данило. Вульф промовив:
– Цей чоловік знаходиться під нашим захистом. А ми – громадяни Сполучених Штатів, і якщо з нами щось станеться, то вам непоздоровиться.
– З вами нічого не станеться. А Зов – зрадник. Він зрадив нас албанцям, і ми маємо право розібратися з ним.
– Що ви збираєтеся з ним зробити?
– Я хочу з'ясувати, що він розповів албанцям.
Скоріш за все, вони обмінювалися експромтами, адже часу на те, щоб так детально обговорити ролі, у них не було.
– Я вам не вірю, – відрізав Вульф. – Час, який я провів у вашому товаристві, дає мені право сказати, що я зовсім не вірю жодному вашому слову. Якщо ви насправді югославський патріот, то йдіть з нами. Тільки ви – ваші люди залишуться тут. Якщо Зов і справді зрадив свою батьківщину, то розбиратися з ним по праву має Госпо Стрітар в Тітограді, куди ми його і ведемо. Якщо ви згодні приєднатися до нас, то киньте зброю. Ви згодні?