Крик повторився.
Вульф мотнув головою ліворуч і рушив убік пролому в стіні. Я послідував за ним. Ми забралися в зруйновану кімнату і наблизилися до дверей, про які розповідав Пашич. Двері були трохи прочинені і з коридора чулися голоси. Майже в ту саму мить пролунав черговий пронизливий крик.
– Вони внизу, – шепнув Вульф. – Ходімо поглянемо.
Я пошкодував, що не прихопив з собою кінокамеру. Важко, навіть, описати, на що скидалися рухи Вульфа, який відчайдушно старався йти навшпиньках, щоб не шуміти. Дійшовши до кінця коридора, ми звернули праворуч, пройшли кроків десять по вузькому темному проходу і опинилися на площадці перед сходами, що вели донизу. Голоси і справді чулися знизу. Вульф почав спускатися бочком, як краб, притискаючись спиною до стіни. Яка удача, що східці вироблені з монолітного каменя, подумав я, уявивши протестуючий скрип дерев'яних східців, по котрим тупала б туша масою в одну сьому тони. Спуск навшпиньках зайняв у нас хвилин десять – так мені видалося. Втім, опісля я перелічив: п'ятнадцять східців, секунд по п'ятнадцять на кожну – ні, всього дві з половиною хвилини.
Біля підніжжя сходів було ще темніше. Ми повернули ліворуч, туди, звідки чулися голоси, і побачили плямку світла, що пробивалася через стіну. Наблизившись впритул, ми розгледіли, що світло проникало через круглу дірочку в дерев'яних дверях. Вульф схилився до дверей і заглянув в отвір, стараючись не надто наближати до нього обличчя. З-за дверей доносився гучний чоловічий голос. Вульф ледь відсторонився і приклав до дверей вухо. Сприйнявши його жест, як запрошення, я, в свою чергу, припав до отвору.
У кімнаті було четверо чоловіків. Один з них сидів на стільці спиною до нас. Другий не сидів, не стояв і, навіть, не лежав. Він висів. Мотузка, туго обмотана навколо його зап'ясток, була прив'язана до звисаючого зі стелі ланцюга, а ноги дригалися дюймах в шести над підлогою. До кожної гомілки були прив'язані інші мотузки, за кінці яких в різні боки тягнули двоє молодчиків – один праворуч, другий ліворуч. Ноги нещасного були розтягнуті на добрий ярд. Його обличчя розпухло до невпізнання і було так спотворене, що минула добра хвилина, перш, ніж я зумів його впізнати. Це був Петер Зов, чоловік з розплющеним носом, покатим чолом і низьким вкрадливим голосом, котрого ми зустріли в конторі Госпо Стрітара і котрий сказав Вульфу, що він людина дії. Атож, що стосується дії, Петер в ньому якраз брав участь, а ось голос його, підірваний дикими криками, надалі напевне позбудеться по меншій мірі частини медоточивості.
Чоловік, який сидів до нас спиною на стільці, замовк, а двоє катів знову потягли за вірьовки. Відстань між ступнями нещасної жертви розширилася до чотирьох футів, потім до чотирьох з половиною, до п'яти – тепер би вже ніхто на світі не упізнав би Петера Зова. Ще дюйм, ще... і Петер знову щосили закричав. Мотузки ослабли.
– Так не піде, Петер, – докірливо промовив той, що сидів. – Ти, схоже, вже збагнув, що досить тобі як слід закричати, і тебе відпускають. Зараз ти перестарався і крикнув завчасно. До речі, твоє верещання звучить не надто музикально, і нам, може, доведеться заткнути твою пащу кляпом. Ти не заперечуєш?
Петер Зов промовчав.
– Повторюю, Петер, – зауважив сидівший на стільці, – ти даремно думаєш, що все вже закінчено. Цілком можливо, що ти ще нам знадобишся, але для цього ти маєш мене переконати, що говориш правду. Я чоловік терплячий. Більшість відомостей, котрими ти нас тішив, виявилися нікчемними, а просто кажучи – фальшивими. Ти провалив відповідальне завдання, яке ми тобі доручили, і твої виправдання видаються мені не переконливими.
– Це не виправдання, – пробурмотів Петер Зов.
– Ні? А що ж тоді?
– Це факти. Я говорю правду.
– Маячня. Відв'яжи його, Буа.
Чоловік зліва від говорившого відпустив мотузку, повернувся до стіни, відв'язав обмотаний навколо гака ланцюг і став поступово відпускати його, поки ноги Петера не торкнулися підлоги.
– Відпочинь трохи, – сказав сидівший. – Я розумію, що тобі доводиться переконувати цього бовдура Госпо Стрітара, що ти працюєш на нього, в рівній мірі, як тобі доводиться доводити мені, що ти служиш нам. Останнє значно складніше, оскільки я зовсім не йолоп. Ти б міг здійснити цю операцію без найменшого ризика розбудити в ньому підозри, а ти замість цього відправився по його завданню в Америку. І тепер у тебе вистачає нахабства заявитися сюди, та ще й вимагати грошей! От, вважай, ми з тобою і розплачуємося. Якщо ти зумієш задовільно відповісти на мої запитання, то оплата прийдеться тобі більше до смаку.
– Я був вимушений їхати, – пролепетав Петер. – Я думав, ви це схвалите.
– Брешиш! Не такий же ти придурок. Ці вороги прогресу, котрі називають себе Духом Чорної гори, вони ж борються зовсім не з нами, а з Белградом, і нам вигідно, щоб вони всипали Белграду по перше число. Малоймовірно, звісно, що їм удасться скинути Тіто, хоча це зіграло б нам на руку. Тоді б увійшли під барабанний бій і миттю захопили би владу. Ні, ми лише прикидаємось, що налаштовані стосовно Духа Чорної гори вороже, і ти це прекрасно розумієш. Чим більше їм допомагає Америка, тим краще для нас. Якби цей лакей-лизоблюд Марко Вукчич, котрий нажив статок на тому, що годував ненаситних американських імперіалістів, посилав би їм всього в десять разів більше, ми би тільки виграли. А що зробив ти? По призиву Белграда відправився в Америку і вбив його.
Він змахнув рукою і продовжив:
– Чи ти розраховував, що ми не дізнаємось? Тоді ти ще кругліший бовдур, ніж я думав. Ввечері четвертого березня ти висадився в Горіції, на італійському узбережжі, маючи при собі папери на ім'я Віто Ріццо, і відправився в Геную. Звідти ти відплив шостого березня на борту "Амілії", де влаштувався стюардом. "Амілія" прибула до Нью Йорка вісімнадцятого березня. Того ж вечора ти зійшов на берег, убив Марко Вукчича і вже до дев'ятої повернувся на судно. Не знаю, з ким ти там ще зустрічався і чи допомагав тобі хто-небудь викрасти машину, але це вже дрібниці. До двадцять першого березня ти лишався на борту, а другого квітня зійшов на берег в Генуї і того ж вечора повернувся в Тітоград. Я це все говорю, щоб ти второпав: від нас нічого не скриєш. Нічогісінько.