Дорога поступово звужувалась, а схил ставав все крутішим, і скоро Сійєвна зникла – в усякому разі, розрізнити її окреслення мені вже не вдавалося. Стефан вже переключився на другу передачу і їхав досить повільно, оскільки повороти йшли все частіше і частіше, і долати їх доводилося з підвищеною обережністю. Повітря відчутно посвіжішало, а кущі і підлісок остаточно зникли, тож нас оточували тепер тільки абсолютно безживні голі скелі. Я вже почав було думати, що Вульф у дитинстві проживав в орлиному гнізді, коли зненацька попереду відкрився досить широкий і рівний простір, а неподалік, в якихось п'ятидесяти футах від нашого "шевроле", з'явилася кам'яна будівля. Стефан різко загальмував, і машина з поштовхом зупинилась. Я саме пробував переконати себе в тому, що перед нами і справді дім, а не дивакувата скеля, коли Стефан вимкнув фари, і нас оточила темрява.
Данило щось сказав на своїй тарабарській мові, і ми вибралися назовні. Я прихопив гамаки. Стефан попрямував до будинку, але скоро вернувся, несучи каністру, припідняв капот, відкрутив кришку радіатора і залив досередини воду. Потім заліз у машину, котра з виском і скреготінням розвернулася і покотила геть.
Вульф заговорив:
– Арчі, дай мені, будь ласка, мій гамак.
ГЛАВА 11
Якщо вірити фосфоресцентному циферблату мого наручного годинника, то до Йосипа Пашича ми добралися в вісімнадцять хвилин по третій. Ні тоді, ні після я так і не збагнув, яким чином Вульфу вдалося вибратися живим з цієї передряги. Звісно, крутих скель нам підкоряти не довелося – як-ніяк, те, по чому ми карабкалися, вважалося гірською стежкою, – але, навіть, я на останніх трьохстах ярдах разів п'ятдесят помагав собі і руками. Данило поводився як справжній джентльмен. Хоча він пересувався в темряві з легкістю і спритністю гірського козла, всякого разу, коли ми відставали, він зупинявся і терпляче чекав, поки викарабкається Вульф. А ось у мене такого вибору не було. Я тримався за спиною шефа, і в тому випадку, якби Вульф зірвався, він би неминуче потягнув мене за собою.
Оскільки розмовляти не осуджувалось, під час зупинок Данило давав Вульфу додаткові наставляння, які Вульф люб'язно перекладав для мене, якщо встигав віддихатися. Виявляється, нас вели зовсім не до справжнього тайника, а до фальшивого, влаштованого для відводу очей. Зброю і боєприпаси переправили в інше, безпечніше місце, а старий, покинутий тайник лишився охороняти сам Пашич з п'ятірма відданими людьми. Судячи по розвідувальним даним, нападу можна було чекати з дня на день. Мені це спершу показалось диким: півдюжини озброєних до зубів бійців охороняють порожній склад і чекають, поки їх прикінчать, але опісля, попавши на місце, я зумів краще зрозуміти, що ними рухало.
Ми ще продовжували сходження – принаймні, це відносилося до мене з Вульфом, – коли Данило зупинився і когось покликав. Йому враз відповіли. Данило сказав:
– Це я. Зі мною ще двоє, але я підійду один. Можеш посвітити ліхтариком.
Нам з Вульфом довелося чекати там, де ми залишались. Нарешті, Данило покликав нас, а зверху стежку освітив яскравий промінь ліхтаря.
Коли ми піднялися на неширокий уступ, я побачив у стіні скелі зяючу темну пащу – вхід у печеру. Перед печерою стояв Данило, а поряд з ним незнайомець, якого Данило представив як Йосипа Пашича. У свою чергу, Данило представив нас Пашичу, назвавши нас справжніми іменами – Ніро Вульфом і Арчі Гудвіном. Очевидно, він не міг сказати своїм друзям, що привів до них Тоне Стару з сином Алексом, та ще й виправдати наш інтерес до Карли. Руку нам Пашич не простягнув, як, втім, і Вульф, який взагалі страждає алергією на рукостискання. Данило розповів, що він вже пояснив Пашичу, хто ми є, і з якою метою прибули. Вульф у відповідь сказав, що хотів би присісти. Данило відповів, що в печері є ковдри, але зараз на них сплять його люди. Я чомусь подумав, що опинись на місці його людей я, то я спав би під ковдрами, а не на них. Холод пробрав мене вже до кісток.
– Чорногорці сидять прямо на каменях, – промовив Пашич.
Так ми і зробили, розсівшись по каменях півколом. Пашич вимкнув ліхтарик.
– Мені треба тільки одне, – промовив Вульф. – Я хочу з'ясувати, хто вбив Марко Вукчича. Він був моїм найстарішим другом. В дитинстві ми з ним любили лазити по цій печері. Данило говорить, що вам невідомо, хто вбив Марко.
– Це правда. Я не знаю, хто вбивця.
– Але дев'ять днів тому ви доставили Данило послання від Карли, в якому говорилося, що вбивця знаходиться тут.
– В посланні мова йшла зовсім про інше.
– Але зміст був такий. Послухайте, містер Пашич, я не збираюся мучити вас розпитуваннями. Мені треба тільки отримати від вас як можна повніші свідчення про це послання і про те, що з ним пов'язано. Данило може за мене поручитися.
– Карла була його дочкою, – підтвердив Данило. – Він має право знати.
– Знавав я одного чоловіка, який теж мав дочку. – хмикнув Пашич. – Тільки вона заклала його поліції.
– Тут справа інша, Йосип. Я сам привів його сюди. Чи ти вже й щодо мене сумніваєшся?
Як я не старався, розглядіти Пашича мені не вдавалось. Він був усього лиш розпливчатою плямою в темноті – крупний, вищий за мене, голос різкий, занепокоєний. Мені здалося, що від нього несе потом, але, принюхавшись, я зрозумів, що запах іде від мене – я цілком змок від незвичного скельолазання.
– Що ж, – промовив Пашич, – сталося наступне. Карла приїхала додому – це великий дім біля дороги, який ви бачили.
– Знаю, – перервав його Вульф. – Я в ньому народився.
– Так, мені вже сказали. Ми не знали, що вона приїде, нас не попередили. Вона хотіла поговорити з Данило, і я за ним сходив і привів до неї. Вони проговорили весь день. Про що вони говорили, мені невідомо.
– Я сказав тобі, про що ми говорили, – втрутився Данило. – Головним чином, мова йшла про те, що Карлі вдалося вияснити у Марко, що серед вас завівся шпигун, і вона намагалася з'ясувати, хто це. В нашій спільноті, як у будь-якому іншому русі, можуть бути шпигуни, але, за словами Марко, цей лазутчик наближений до найсвятіших таємниць. Карлі треба було поговорити з кимось, кого вона знала, і її вибір впав на мене. Як я тобі вже говорив, помогти я їй не встиг. Ось і все.