– Ви заважаєте. Ми працюємо.
– Я також.
Роукліфф задумався. Він би з задоволенням наказав парочці помічників відвести нас до річки і втопити, але момент був явно невдалий. Адже це було зовсім нечувано: Вульф вийшов із дому по справі. Роукліфф розумів, сталося дещо неймовірне, і йому було неясно, як відреагує начальство, якщо він дасть волю своїм почуттям. І, звісно, він знав, що Вульф і Вукчич були близькими друзями. Зробивши над собою видиме зусилля, він все-таки пробурчав:
– Ходіть сюди, – і підвів нас по тротуару до фасада будинку.
– Звичайно, це не остаточний варіант, – промовив він, – але ми думаємо, що діло було так. Вукчич вийшов з дому один. Він пройшов поміж двох стоявших автомобілів, щоб спіймати таксі, що йде з західної сторони. Машина, припаркована в другому ряді приблизно в ярдах двадцяти на захід – не наймана, чорний чи темно-синій "форд"-седан – рушила вперед. Коли вона порівнялася з Вукчичем, сидівший в ній чоловік почав стріляти. Допіру неясно, чи стріляв сам водій, чи хтось поряд з ним. Ми не знайшли жодного свідка. Він упав он там, – вказав Роукліфф, – і лишався там. Бачите, ми ще не зрушили з місця. Досі немає ніяких достовірних даних. Вукчич жив один на верхньому поверсі і коли виходив, з ним нікого не було. Харчувався він, звісно, у себе в ресторані. Що-небудь ще?
– Ні, дякую.
– Не сходьте з тротуара. Ми хочемо ще оглянути бруківку при світлі дня. – І він покинув нас.
Вульф постояв хвилину, дивлячись на те місце на бруківці, де впав Марко, затим підвів голову і розглянувся. Світло від прожектора впало йому на обличчя, і він кліпнув. Оскільки вперше на моїй пам'яті він почав розслідування вбивства з особистого візита на місце злочину – не рахуючи випадків, коли його змушували особливі обставини – наприклад, якщо мова йшла про порятунок мого життя, – мені було цікаво, як він буде діяти. Це була вже дуже рідкісна нагода. Вульф почав з того, що повернувся до мене і запитав:
– Як пройти до ресторану?
Я показав на захід.
– Чотири квартали вгору по Лексінгтон-авеню і за ріг. Ми можемо спіймати таксі.
– Ні, ми підемо пішки, – і він потупав вперед.
Я послідував за ним, все більше і більше дивуючись. Смерть його старого і найближчого друга, звісно, сколихнула його. Треба було пройти п'ять перехресть, де чудовиська на колесах очікували його на кожному розі, готові до стрибка, але він крокував, не дивлячись навсібіч, як наче для нього це було природним і нормальним явищем.
ГЛАВА 2
Те, що відбувалося в "Рустермані", не можна було назвати ні природним, ні нормальним. Швейцар шести футів зросту, з квадратною щелепою, пропустив нас і раптом випалив у широку спину Вульфа:
– Це правда, містер Вульф?
Вульф пропустив його запитання повз вуха, але я обернувся і кивнув. Ми проминули гардероб. У великій передній кімнаті, котру треба було перетнути, аби потрапити до зали, і котру Марко називав кімнатою відпочинку, а я – баром, бо в ній був бар, знаходилися всього лише кілька завсідників. Час наближався до половини десятої, тож всі клієнти були всередині, поглинаючи куропаток, запечених в горщиках, чи сідло барашка по-беарнськи. Атмосферу приміщення, м'яку, приглушену створив, звісно, Марко з допомогою Фелікса, Лео і Джо.
До цього вечора я ніколи не бачив, щоб хтось із них, порушуючи правила, хоч би моргнув. Коли ми зайшли, Лео, який стояв біля входу до зали, помітив нас і ступив назустріч, після чого повернувся, відійшов назад і крикнув:
– Джо!
Завсідники бара почали жваво перемовлятися. Лео знову повернувся, притис долоню до рота, підійшов до нас і втупився на Вульфа. Я помітив, що на його чолі виступив піт – ще одне порушення. В ресторані, де подають голубів по п'ять або більше баксів за штуку, метрдотелі і офіціанти не мають права пітніти...
– Це правда? – прошепотів Лео, все ще прикриваючи рот долонею. Здавалося, він зіщулюється на наших очах, а він і без того був не дуже великим, не коротун, але зовсім вузький, тільки в плечах поширше. Він відняв руку і вимовив приглушено:
– Боже мій, містер Вульф, невже це правда? Мало бути... – хтось вхопив його за плече ззаду. Це був Джо, створений для того, щоб хапати. Роки, проведені з Марко, відшліфували його манери, і він вже мало походив на професійного борця, однак зберіг розміри і подобу.
– Тримай себе в руках, хай тобі грець, – проричав він. – Не бажаєте столик, містер Вульф? Марко тут немає.
– Я знаю, що його немає. Він мертвий. Я не...
– Будь ласка, не говоріть так гучно. Будь ласка. Так ви знаєте, що він загинув?
– Так. Я бачив його. Мені не потрібен столик. Де Фелікс?
– Фелікс нагорі в конторі з двома поліцейськими. Вони прийшли і сказали, що в Марко стріляли і він убитий. Він доручив Лео і мені слідкувати за вечерею і піднявся з ними нагору. Ми нікому нічого не говорили, окрім Винсента. Фелікс сказав, що Марко не сподобалося б, якби вечеря була зіпсута. Мене нудить, коли я дивлюся, як вони їдять, п'ють, сміються, але може, Фелікс має рацію – а обличчя у нього було таке, що краще не сперечатись. Ви думаєте, він має рацію? Особисто я виставив би всіх і зачинив двері.
Вульф покачав головою.
– Ні, Фелікс має рацію. Нехай їдять. Я піднімуся. Ходімо, Арчі, – і він рушив до ліфта. Третій поверх будівлі перебудували близько року тому. В передній частині зробили контору, а в задній – три кабінети. Вульф без стуку відкрив двері контори і зайшов, я послідував за ним. Троє чоловіків, які сиділи на стільцях навколо стола, обернулися. Фелікс Мартін, доброї статури, невисокий, кремезний, сивочолий, з бігаючими чорними очима, звісно, в форменному строї, – встав і направився до нас. Позосталі двоє продовжували сидіти. У них також була форма: у одного – інспектора, у другого – сержанта, але вони зазвичай обходилися без неї.
– Містер Вульф, – заговорив Фелікс. У нього був дивовижно низький голос для людини його габаритів, навіть, коли ви до нього звикали. – Сталося найжахливіше. Найжахливіше. А справи ж так ішли добре!
Вульф кивнув йому і звернувся до інспектора Кремера.
– Довідалися що-небудь? – вимогливо запитав він.
Кремер і бровою не повів. Його крупне кругле обличчя завжди ледь червоніло, а холодні сірі очі ставали ще холодніші, коли він намагався тримати себе в руках.