— Овва! — хитрувато примружилося слоненя. — Не думаю, що ви, на відміну від мене, щось у цьому пéтраєте[47]; я вам це миттю доведу.
Затим слоненя розгорнуло свого хобота, і одразу два дорогих братики беркицьнули шкереберть.
— Щоб нам удавитися бананами! — вражено вигукнули вони. — Де ти навчивсь такої штуки і що ти утнув зі своїм носом?
— Отримав нового від крокодила на берегах величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, — чесно відповіло слоненя. — Я поцікавився щодо його обіднього меню, а він подарував мені цю обнову.
— Потворний ніс, — презирливо скривився кошлатий дядечко павіан.
— Ваша правда, — не заперечив племінник. — Зате вельми корисний.
І взявши кудлатого дядька за волохату лапу, жбурнув його до осиного гнізда.
Словом, розходилося наше слоненя не на жарт. Ох і завдало воно добрячого перцю всім неабияк здивованим дорогим родичам, аж їм жарко стало! Зокрема, вискубло своїй довготелесій тітці страусисі пір'я на хвості; ухопило свого рослого дядечка жирафа за задню ногу і проволокло його через тернові кущі; гаркнуло на свою огрядну тітоньку бегемотиху й напустило їй бульбашки у вухо, коли вона дрімала у воді після їди; тільки птáшки колоколо навіть кінчиком хобота не зачепило.
Не дивно, що невдовзі його найближчі родичі один за одним спішно подалися до вкритих деревами-лихоманками берегів величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, аби й собі одержати у крокодила нові носи.
Відтоді, мої любі, всі слони, яких ви коли-небудь зустрінете, та й ті, яких ви ніколи не побачите, мають такі самі хоботи, що й невгамовне допитливе слоненя.
Дівча маленьке — відчайдух[48] —
Вона цікава вкрай,
Їй десять тих мільйонів слуг
Щодня, як є, подай!
Спочити їм немає де,
Улітку і взиму…
Мільйонам Як? Мільйонам Де?
Мільйонам Що? й Чому?