Він був як п'яний, навіть зірвав з голови каптура і розмахував ним, як диригент паличкою, ніби перед ним був хор.
— Повір мені, моя кохана, дорога, рідна Павлінко! Повір мені! Повір одна ти на всій планеті, що я також чоловік, а це, як казав Максим Горький, звучить гордо... Тут, пане Максиме, гордість найшла на гордість, як коса на камінь.
Але вибач мені, Павліно, я трохи... здурів! Тепер знаєш що? Я тебе проведу... А далі підеш отак на Залужжя, зайдеш до батька того кухаря Івана, спитаєш за Горбайцем Климом. Скажеш, що я послав, і там переночуєш. А завтра і я там буду — розумієш?
Вони повернули з-під лісу і пішли під горб, чистим полем, стернею. Вітер від хутора Хвищика гнав небом дивізії чорних, мов сумління цієї доби, хмар. Западала гнила ніч.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І
Залізняк кис, як він казав, біля "телефункена", а властиво, не так кис, як смажився біля грубки-буржуйки в своєму люксусовому кабінеті, що в ньому не бракувало навіть "Мони Лізи", яку він старанно витяв з "Історії мистецтва" Зав'ялова тільки тому, що вона дискретно посміхається. Це був найспокійніший табір на планеті — щось як рай на землі, за висловом Терешка. Лише раз пробували на нього напасти, і ні одної внутрішньої, ідеологічної революції не сталося за весь час його існування. По лісі диміли рури, мов у Донбасі, каганці вечорами світилися, мов по салонах, а хлопці різались в "очко", вивертаючи з коренем кишені з усіма їх рейхскомісарськими карбованцями.
Залізняк вислухував всі московські "ура", всі лондонські пророцтва та обіцянки, всі берлінські "успіхи й перемоги", не минав ніяких звуків ніякими мовами, що літали над планетою, мов скажені оси, і старанно монтував із них звіти про "міжнародне положення".
Нічого втішного. Фронт сунув із сходу на захід, дарма що грудень бив дощами дороги і вони обернулися в якусь коломазь.
У половині грудня на східних обріях пояснішало, ніби там розсвічено якусь гігантську ліхтарню, і загуркотіло, ніби там валилась у безвість земля. Гуркіт, огонь і дим завалили весь схід над Новгородом-Волинським, над Корцями, над Острогом. Нарешті, проти самого Різдва, під Рівним збоку Олексенця появилися вершники на дрібних, мишатих кониках, і на другий день після того московське радіо вибило сто двадцять сальв з нагоди "взятія рейхскомісар-ського логовіща".
Виразно, намацально, неухильно йшли совєти. Так як у дев'ятнадцятому році, як у двадцятому, як і в тридцять дев'ятому. На санках, на возах, на кониках, на задрипаних "емках", на трофейних "опелях", на американських "джіпах". Гриміли і вивертали багно танки, гриміла поверхова лайка.
Інколи, несподівано, під свист вітру, зривались гарматні шквали, що раптовим огнем били, здавалось, в одне місце, щоб пробити діру, а потім повзли до неї обліплені сталеві гіганти з витягнутими, мов у жираф, шиями і з сухотним кашлем виригали огонь.
Села повивались димом і відходили в небо або грузли живцем під землею. Ліси випихалися мужиками, мов клітка курми, і плач немовлят мішався з криком поросят, з шумом вітру, в своєрідну симфонету.
Фронт плив шляхами, обпливав острівці лісів, заливав селища, об'їдав і обгризав усе, що міг їсти і гризти, і тік далі лінивою течією від точки до точки, від ночі до ночі.
— Та-а, хлопці! Тепер почнеться війна! Це вам не фріци в рукавичках! — казав Троян своїм принишклим бійцям, що нарешті одного ранку вздріли на полях силуети, загорнуті в лахи багнистої барви.
— Ва-аньки! Брату-у-ушки! — заспівав такий Марко, що був розвідачем і перший їх побачив. — Берія суне!
— Чого засяяв, Марку, мовби тебе з милом вимито?
— Таж яблучко! Мать-перемать! Так і гримить! Так і запахло двадцятим!
— А скажеш, кепсько вбрані? — підкинув котрийсь.
— Хто каже кепсько? Фасон пролетарії до останньої нитки вдержано, лише ті погони царські.
— А що не кажіть — ті їхні лахи з погонами якось одразу просіяли.
— На Європу ж ідуть!
— А в революцію, кажуть, ті погони зі шкурою витинали!
— А! Згадав! Зі шкурою!
— Кажи не кажи, а на Європу пруть — і баста!
— Так їй, стерві, й полагається!
— Їй то їй, а що решта? У них там "гем-консерви" з Чикаго, у них там всілякі моргенхвости з Нью-Йорка, доба, коли їх батько годував, як гусей, гречаною половою, минулася. А он як дійдуть до Берліна — побачите, що з того виросте! Вони вам загнуть параграфа, що й сам Рузвельт здивується.
— Тій решті так і треба! Моргенхвостам так само набридли колачі, як цим гречана полова, — подавай, значить, полову!
— Тут, видно, справа не в самих колачах.
— О!
— Чо'о! Заокав.
— А в чому ж та твоя справа?
— В ідеї! В соціалізмі! Не самим хлібом ситий будеш.
— О-о-о! Нагадав! А ми й забули! Ну, знаєш...
— Сором! Сором, братця!
— Як не забути! Соціалізму у нас як повітря! Океан! Річ звична. Чи риба думає про воду, в якій плаває? Ти мені вибач, але це добра ідея. Братіки! У моргенхвостів забагато колачів, у нас забагато соціалізму, от і торгуємо. Натурою.
— Та он уже, кажуть, замовлено соціалізму на двадцять більйонів.
— Жартуєш? — зляканим голосом промовив хтось із самого заду.
— Що жартуєш? Спитай он Марка! А "гем-консерви" звідки? А "джіпи"? А мільйони тонн сталі? А танки? А кораблі? А ті он, як каже Залізняк, чотири тисячі вісімсот бомбовозів! По-твоєму, це жарт? Е, брате! Соціалізм повною парою наближається до брам Нью-Йорка, як тайфун, і ще побачиш... Вашингтон! Усі сорок вісім білих зір — червоні! П'ятилітка! Полова! Черга за лахами! І Сталін з Берією в Капітолії! І пан Моргенхвіст б'є браво і кричить ура! Ха-ха-ха! Ге-хе-хе-хе! Картина! А на Алясці табори! Ха-ха-ха! Ех, яблучко, та куди котишся? Ха-ха-ха!
Загальний регіт покрив голос промовця, табір веде свою мову — ті, що "їх знають", і ті, що тільки знайомляться, і на одно виходить: не такий чорт страшний, як його малюють, людина й до чорта призвичаїться.
Троянівці якось дуже швидко надихались нового повітря, якось по-своєму підтягнулися, підбадьорились, зібрали різні вісті. Одна якась совєтська також бригада навіть фінок їм підсипала — передайте, мовляв, лісові привіт! Ось тільки дійдемо до Берліна — "дайош реформи", а ні — маршем на Кремль!
Троян з першого дня в роз'їздах — на Клеванщині, на Цуманщині — наради, день і ніч наради, фронт дійшов лінії Ковель — Броди — Коломия і там загруз, треба приймати рішення. Майнула приваблива думка: а що, як та магічна, стара австро-руска межа та знов принесе сімнадцятий? Та зміну політики альянтів? Та загальну революцію? Тоді на Київ ступає залізна рать лісів! Братіки, братіки!