Ірландці, один з найстаріших народів Європи — переважно селяни, що займаються скотарством та свинарством, а з цього при всякій нагоді глузують англійці, хоча, тим часом, вони так само розводять відомих на весь світ свиней: білих (йоркширів), чорних (беркширів) та рудих (тамворсів), а за це ж саме з ірландців і глузують.
Через малу культурність ірландського селянства, воно, як і наше, далеко бідніше, ніж могло б бути.
Але ж та некультурність захищає його від поанглічення, заховує в ньому природну вдачу — спокійну, ласкаву, веселу й трохи наївну,— заховує чудові легенди, прекрасні казки, подібних яким мало хто має з інших народів, заховує пісні, що по своїй будові дуже нагадують наші — українські.
Пісень вони мають, справді, багато: історичні та героїчні, що мені видаються подібними до наших дум, бо їх і співають сліпі співці, наче наші кобзарі; релігійні,— як наші канти та колядки, а потім — ліричні, гумористичні, застольні, й так далі.
Деякі пісні, що їх декламував містер Патрик, справді, наче нагадують наші. Вони так само говорять в кожному куплеті про дві різні речі, ніби переказують два побічних оповідання.
Наприклад:
"Туман холодний морозного дня
В темряві лісової хащі,—
А моє кохання до тебе
Танцює радісно в серці моєму"...
Це ніби у нас:
"Та туман яром котиться,—
Хлопцю гулять хочеться"...
А одна, то просто нагадує оту нашу пісню про деркача:
"Деркач дере під горою,—
А у мене женишина під полою...
Дери, дери, деркаченьку,—
Та сватай мене козаченьку!..
Так само, як ми, мають ірландці силу прислів’їв та приказок. Містер Патрик говорив їх дуже багато, але мені найбільш врізались в пам’ять такі:
"За ту службу, до якої тебе не кликали, й сам Бог не подякує".
"Тільки візьми кістку, то пес тебе нажене".
"Коли йдеш до пана,— зостав дома й душу й жупана".
"Не дякуй за їжу, поки не з’їв".
А одна, то чисто наша: "Життя — дивний чоловік" говорять ірландці, ніби, як і наші люди кажуть:
"Громада — великий чоловік!"
А які, каже містер Патрик, чарівні й глибокозмістовні їхні казки!
Він обіцяв розповісти нам про "Короля Чорної пустині", про "подорож Кондле Горбатого", або про "Червону Качку" та ще інші.
Взагалі все це оповідання зробило на мене незвичайно сильне враження. Я ніколи й подумати не міг, щоби в такій освіченій стороні, про яку у нас дома часто говорили: "От, Англія; от, Англія!" — творилося майже те саме, що в Росії, яку називають "тюрмою народів". От тобі й Англія! Або Франція, яка майже так само душить Корсику, або Німеччина, що не дає вільно жити Ельзасові чи Лотарингії, або Польща, яка тисне нашу Галичину!..
Що ж це таке? Невже ж так тісно людям жити на білому світі, що вони увесь час повинні гризтись і дужчий повинен душити слабшого?!
Чисто, як той Возний співає в "Наталці Полтавці":
"Лев роздирає там вовка в куски,
Тут же вовк цапа скубе за виски,
Цап на вгороді капусту псує...
Кожен з другого дере за своє"...
* * *
Ага, до речі! Вся народна словесна творчість: пісні, казки, прислів’я, приказки, легенди, тощо — все це загалом зветься "фольклор".
Але у ірландців на їхню народну творчість ще часами говорять "файрилор", від слова "файре" — тобто мавки та русалки, про яких дуже багато оповідається в їхніх казках та легендах.
— — —
З нами на "Гамбурзі", здається, тільки один англієць. Він стрункий, високий, кощавий, цілими годинами сидить в "шезлонгу" й палить величезну сигару. Здається, це — єдина людина, що й досі ні з ким не зазнайомилась.
О’Фонель спитався про нього у кельнера й той розповів, що то — сер Скотт, з-під Чилінгема, "глобтроттер",— тобто постійний мандрівник. Їде він до Японії, щоб пересвідчитись, який найкращий туди шлях. Він вже їздив до Японії з Лондона одним шляхом, потім — Великою Сибірською залізницею, а тепер їде втретє з французького порту попід Індією. Рахує дні, зупинки й взагалі записує всякі цифри.
Містер О’Фонель, вислухавши це, вийняв люльку з рота, плюнув просто на підлогу й не промовив жодного слова.
А кельнер ще додав, що Скотт знає вже всіх класних пасажирів і не знайомиться ні з ким навмисне, поки не вистудіює вдачі кожного, бо він не хоче "розчаровуватись".
Містер плюнув вдруге й попросив кельнера, щоб той більше не згадував йому ні про яких "Скоттів" ні "про жадних скотів" — додав він по-російському, звернувшись до нас...
А я згадав про "Сера Скотта" навмисне, бо сьогодні вийшла така комедія за обідом.
В їдальні ми сидимо обіч, містер, за ним — Давид, а біля Давида я. Біля мене з лівого боку сидять бразильці, властителі великої торгівлі цукром. Вони нещодавно сіли, здається,— в Неаполі й їдуть тільки до Коломбо (на Цейлоні). Їх п’ятеро і всі з дуже цікавими найменнями: пан Мартінец — "Дон-Домінго", його пані — "Пурифікачіон", один хлопець, років восьми — "Хуаніто", другий, років шести, зветься напів по-жіночому — "Хосе-Марія", й дівчника років п’ятьох — "Асунта".
Всі вони незвичайно кумедні й одягом, і поведінкою. Дон-Домінго — в широкому, білому костюмі з червоною, як жар, краваткою, в широченному солом’яному брилі з зеленою стьожкою. Пані так напудрена, що з неї аж сиплеться, як з мірошника; вона кілька разів на день перевдягається, і все в неї страшенно яскраве, а скрізь — дорогоцінне каміння. Діти — теж неначе з цирку. Вони безнастанно увесь час сперечаються, галасують. Дон-Домінго пробує зо всіма говорити, але його майже ніхто не розуміє, тоді він шкірить свої білі зуби, ляпає по животі свого сусіда й викрикує якісь дикунські незрозумілі речення, наче якась птиця. Пані трохи знає німецьке мови й увесь час починає розмову зо мною та незвичайно ласкаво мені всміхається.
Ну, а діти — то це просто чортенята, особливо хлопці! Увесь час гасають по кораблю, пробують видратись на що тільки можна, зачіпають всіх матросів, кельнерів і т. п. Бояться, здається, лише самого "сера Скотта" бо він, не повертаючи голови, увесь час пильнує їх зі свого крісла, як бульдог.
І от, сьогодні, коли ми посідали обідати, пані Пурифікачіон сіла обіч зо мною, а далі — Хуаніто, Хосе-Марія, Асунта й Дон-Домінґо. Звісно, за обідом Асунта кілька разів починала хлипати, бо "Маруся" (як ми з Давидом називаємо Хосе-Марію) кілька разів шпигав її виделкою, видирав серветку, відтягав від столу її стілець і робив їй всякі інші пакости, за що дістав ложкою по лобі від батька й за вухо від матері. Але він до цього так звик, що рішучо на "такі дрібниці" не зважає.