Фу, якого я встругнув періоду!..
Коли я сказав цю свою думку містеру О’Фонелю, він цілком зо мною погодився. Йому, вихованому в умовах строгої стриманості, розміреності, й, як він каже, "раціональної поведінки",— неаполітанські ледарі та обшарпанці, часто в буквальному смислі слова, Sansculotte , видаються так само якимсь, занадто скороспілим витвором природи...
Ми були в самому Неаполі тільки дві години,— бо спочатку довго не спускали нас на беріг, а потім ми поспішали, щоб не спізнитись (ніхто не знав напевне, скільки простоїть "Гамбург").
Однак, навіть за цей короткий час неаполітанці встигли нас двічі одурити: я купив дуже гарненьку статуетку з "лави" — копію Венери Медицейської, за яку заплатив чотири ліри та те ще, після довгого торгу, бо продавець хотів спочатку вісім. Але ж на пароплаві ми роздивилися, що то — гіпс, підмальований під "лаву", а ціна йому 10–20 чентезимів . Давид та містер також зробили деякі придбання, і також крамарі їм здали решту такими грішми, що ніде не ходять.
Але ж в "салоні" пароплава, коли ми розповідали про це, з нас майже ніхто не сміявся, бо всіх, хто побував на березі,— всіх до одного було в той чи інший спосіб обдурено... І аж тепер, коли ми вже пливемо блакитною Неаполітанською Затокою,— мені ще й досі наче смердить тим диким пахом зіпсутої оливи та гнилої риби, що ними так провонялися вулички Неаполя!
Ні, рішучо в Неаполь не можна їхати після Німеччини; треба брати маршрут з Опішні, Переяслава чи якогось іншого нашого містечка, бо навіть Марсель, порівнюючи, виглядає, як салон проти смітника...
Неаполітанці кажуть: "Поглянь на Неаполь і вмри, "бо" — додав Давид — "нічого більш смердючого не побачиш!"..
Але ж за те здалеку,— яка це Божа краса!
— — —
Ми з колегою майже цілий день — на палубі. Він за ці дні помітно поздоровшав, став чорний, як вугіль, тільки біліє його полущений тонкий ніс та блищать чорні очі.
Я теж помалу запалююсь, однак я ще тільки червоний, бо не догорів як слід, через ті два дні лежання в каюті. Але тепер почуваю себе майже добре й, якщо завтра дадуть на обід морожене та мазаґран, — то нажену й те, що втратив раніш. Взагалі мені тут страшенно хочеться їсти, хоча й дають величезну силу й рішучо немає ніякої роботи. Навіть пишу дуже мало, ото тільки, що англійські розмови, але ж то — не праця. Правда, це через те, що вдень дуже припікає, а увечері, коли всі повиходимо на палубу,— починаються цікаві оповідання.
Дуже практично вчить мене містер мови: спочатку тільки те, що потрібно знати в дорозі та при практичних розмовах. А сам просить вчити його так, щоб він міг розуміти книжку. Отже, виходить, що одночасно я вчуся й практичної й літературної мови. І, дивна річ, чи може того, що я вже звик в жодній мові не бачити нічого смішного чи кумедного, як те мені здавалося цілком по-дурному раніш, особливо в Празі, де я кепкував з чеської мови, чи може, й справді, я маю такі здібності,— бо ж учився в Монахині лише місяць,— тільки мені дуже легкою видається англійська. Навіть далеко легша, як була спочатку німецька. Я вже дуже багато розумію з розмови; одне тільки важко: ніколи не вгадаю, як писати те чи інше англійське слово, бо весь час одна й та сама літера вимовляється то так, то інакше. І справді, угадай, чому "уайн" треба писати "wine" а "фіш" так само "fish". Чи "сольт" — "salt", а "хем" — "ham"?
І якими тільки мовами не говорять тут люди?! Але здається, по-українському тільки я один. Ну, та я ж сподіваюся, що до Японії колега Давид так само вже говоритиме добре, бо він два літа жив на Київщині в Черкасах, у свого дядька, також деревопромисловця, як і його тато,— й тоді ще дещо засвоїв з нашої мови. А що до містера,— то я не дуже певен: йому тяжко говорити, але він багато розуміє.
Ну, кидаю. Починаємо свої "1000 кроків", які ми проходимо по староримському звичаю регулярно щодня по променадній палубі перед тим, як лягати спати.
Під час цієї прохідки бувають найцікавіші розмови.
* * *
Сьогодні, перед тим, як лягти спати, ми востаннє глянули на Європу. Коли ми обходили Сицилію, то видко було блискучу скибу — то вогні Месіни... Тепер ми вже "взяли курс" на Африку й спинимось аж в Олександрії. О’Фонель спитався капітана й каже, що буде час на хвилину побувати в Єгипті, в Каїрі!..
— — —
Мушу конче записати вчорашню цікаву розмову з містером Патриком О’Фонелем під час нашої "тисячоходки". Правда, вона вчора затяглася й ми покинули лічити кроки, а ходили мало не до півночі.
О’Фонель, який дуже багато знає, бо він чоловік учений, почав розмову про те, що корсиканці, власне,— не французи, а присвоєні до Франції також насильно, як, наприклад, ельзасці — до німців. Потроху ми перейшли взагалі на розмову про "національне питання", й він почав оповідати про свою рідну сторону — Ірландію, якій "вільнолюбива Англія" рішучо не дозволяє жити так, як хочуть ірландці. І, коли він розповідав про ті різні насильства, а часто — то й просто знущання, яких допускаються англійці до ірландців, то я не хотів йняти віри. Досить сказати, що в Ірландії ні в суді, ні навіть в школі не дозволено мови гаельскої, якою говорять ірландці. Часами "бріти" так само тиснуть ірландську мову, як москалі нашу, бо вони так само вважають гаельску мову мужичою, а свою — панською, Теж саме помічається навіть й поміж ірландцями, що у нас: пани, багатирі та всяка ірландська шляхта, тобто — ірландські "тоже малороси", що звуться не "лордами", як в Англії, а — "лердами", ця шляхта презирливо ставиться до простого народу, глузує з його мови, стародавніх гарних звичаїв, повних поетичної, почасти ще поганської, краси. А вже щодо самих англійців,— то ці вважають ірландців за нижчу расу, як американці — чорних, або німці — чехів. Ірландців не пускають на урядові посади в Англії та навіть часто й в Ірландії; переслідують їхню віру, бо ірландці майже всі католики, а англійська церква — єпископальна, англіканська. Часами, то навіть не вільно вчити закону Божого, бо в школі він викладається по-єпископальному, а через те, та через чужу мову ірландці ненавидять "чужу" їм школу й мало до неї ходять. Отож, в Ірландії й досі сила зовсім неграмотних. А неграмотність (анальфабетизм) доводить до того, що вони не можуть конкурувати з англійцями, завжди "пасуть задніх", а ті — пани часто їх ошукують. Найгірше ж доводиться терпіти ірландцям від тих англійців, що оселилися в Ольстері й мають всякі підтримки від англійців з Великобританії.