— — —
Тепер я не маю на пароплаві старих друзів, але ж є нові приятелі: п. Свенсен, професор Кучіміто й доктор Зуараб Іскандер-Огли. Всі вони дуже цікаві й розумні люди. Але більше всіх мені подобається пан Зуараб. Мало того, що часом я просто не можу одірвати своїх очей від його чудового, мов мармурового обличчя з глибокими, як намальованими, очима,— він вабить мене до себе й якоюсь духовою шляхетністю, якимсь незвичайним делікатним благородством, тонким і гуманним, коли так можна висловитись! Свенсен захоплений його виглядом і каже, що він так уявляє собі принців з арабських казок.
Взагалі цей перс — дивовижна людина. Він закінчив петербурзький університет, потім жив за кордоном, де закінчив комерційну академію, чоловік незвичайно освічений, а тим часом — купець. Я спочатку ніяк не міг зрозуміти, як може така вихована й така освічена людина бути крамарем, їздити бозна-куди за якоюсь там овечою вовною, щось купувати, щось продавати? Але пан Зуараб каже, що від того так зле тепер і думають про купців, що здебільшого сучасні крамарі — неосвічені, а через те й нечесні люди. Особливо треба це сказати про всяких московських "Кіт-Кітичів", через яких всі, хто живе в Росії, уявляє собі купця, як хапугу, "аршинника, самоварника", якусь чорну й темну силу. А тим часом раніш, наприклад, купці були найвизначнішими носителями культури, бо, їздячи, як безстрашні герої по невідомих землях та морях,— вони не тільки привозили додому різний чужоземний крам, що зліпшував життя людей в їхній стороні,— але ж привозили й знання про чужі світи, прищепляли своїм людям здобутки тої культури, що вже була по чужих сторонах, викликали у своїх земляків зацікавленість до чужих земель та народів. Не дурно ж і перська приказка каже: "Зробити довгу подорож, все одно, що прожити ще друге життя!" Між іншим, справедливо зауважив пан Заураб, що, коли б не купці, то може на багато літ пізніше стала б відомою Європі й ця земля, до якої ми тепер їдемо, й де європейцям живеться краще, ніж в якійсь іншій стороні земної кулі...
Пан Свенсен без довгих передмов напав на пана Зуараба, щоб той посидів для портрета. З сьогоднішнього ранку він вже й почав свою роботу, яка одразу пішла дуже цікаво. А доктор, жартуючи, просить, щоб під портретом не було підписано його прізвища, бо, коли про це довідаються його старі батьки, то будуть дуже сумувати, позаяк Коран забороняє малювати взагалі живі створіння, а тим більше правдивий магометанець не може дозволити, щоб хтось змалював його самого.
* * *
На нашому кораблеві все менше оптимізму. Вже відомо, що й Росія, й Франція мобілізуються, спочатку тільки частково, а з-учора — 30-го — в Росії вже оповіщено загальну мобілізацію. Від того всі, хто сподівався на добрий кінець, зовсім повішали носи. Правда, всі ще вірять, що війна буде короткою.
Я бачу, що хоча більшість ненавидить німців, але ж всі найдужче зважають на німецькі звістки. А німці пишуть, що вони не хочуть воювати й вимагають від Росії та Франції, щоб ті держави припинили в себе мобілізацію й не вмішувались в суперечку між австріяками та сербами. В противному разі німці обіцяють за чотири тижні зовсім знищити Францію, у якої військо не хоче воювати, нема далекосяглих гармат, добрих рушниць. Англійці так само намагаються не допустити Європу до війни. Але навряд, чи все це поможе!.. В салоні біля рямців, де вішають бюлетені, як і раніш, завше цілі гуртки чекають новин. Чогось кожен гадає, що війна, хоча б вона була за десятки тисяч верст від нього, кожному може пошкодити. Я не уявляю собі, чим і як, але ж тепер я сам ще більше бачу, яке це дике страхіття — війна!..
— — —
Під’їздимо до Сінгапура. Які новини принесе нам земля?.. Море ж поки що говорить, що вчора, 1-го серпня, почалася вже Російсько-Німецька війна.
— — —
Цього разу я ліпше роздивився на Сінгапур, який ми знову-таки "обходили", а не об’їздили рикшами, бо п. Свенсен казав, що він би й не відмовився спробувати двохногого рисака, але певен, що його не видержить жодний возик. Між іншим, тут рикші двох класів: першої й другої. Зовнішнє вони виглядають майже однаково, але ж ціна різна і, коли якийсь європеєць поїде рикшею другої класи, то всі інші "кулі" , запряжені в рикші першої класи, так би мовити по-московському — "ліхачі", дуже з нього глузують та відпльовуються.
Європейська частина Сінгапура, яку ми роздивилися минулим разом, дуже невелика. Незрівнянно більшу частину міста населено тубільцями — азіатами, переважно хинцями, потім — арабами, малайцями, індусами, сіамцями і т. п. До речі — звідціль зовсім недалеко до Сіаму, де королює моя землячка.
В Сінгапурі може найбільш цікава хинська частина з різноманітними хатинками, пофарбованими переважно в улюблену хинцями синю фарбу. Хинці — видатні крамарі та ремісники.
А європейці тут незвичайно бліді й хоробливі. Кажуть, це залежить від того, що тут дуже нездорове підсоння: цілий рік — вогкість. Мали б ми тут велику неприємність, та врятувала нас цілком випадкова пригода. Свенсен поспішав зійти з пароплава й забув взяти свій фотографічний апарат. Увесь час він охав та ахав, особливо, коли ми ходили чудовим ботанічним садом, в якому величезні пальми всіх порід переплутано могутніми ліанами. Досада його дійшла до найвищого ступеня, коли ми наприкінці саду побачили вже справжні тропічні джунглі, в яких над нашими головами витворяли неможливі викрутаси різнорідні мавпи. І от, коли вже ми повернули на пароплав, то виявилося, що все це вийшло нам тільки на щастя: тепер, коли почалася війна, рішучо не вільно не тільки щось фотографувати, а навіть зарисовувати, бо можна зазнати через те великих прикростів. Але ж до всього того ми й не знали, що на Сінгапурі й завжди було рішучо заборонено щось фотографувати. За це всякого туриста, не зважаючи ні на які пояснення, садовлять на рік до в’язниці. Це через те, що Сінгапур — незвичайно важливе місце з погляду військового, а військові англійські закони незвичайно суворі.
Газети (англійські, німецьких зовсім нема!) повнісінькі всяких звісток про початок війни. Кожна стаття торкається військової справи, говорять про величезну грошову вартість вояцьких приладів, про можливі зміни мапи Європи, про ті страшні жертви, яких потрібуватиме від людей бог війни — Марс. Але всі сходяться на тому, що Австрія й вже божевільний від старості Франц-Йосиф розпочали війну з сербами не по добрій волі, а з примусу Вільгельма ІІ, що мало не 40 років тільки й точив зуби на своїх сусідів. Газети ще кажуть, що кайзер не сподівався, щоб Микола ІІ, який (от, дивна річ!) сам не росіянин, а — німець, пішов би проти німців. Кайзер найбільш дуфав на царицю, вже справжню німкеню, ще й до всього свою родичку. А от же, вийшло інакше!