Я весь ще тремчу й ніяк не можу заспокоїтись: так і стоять увесь час перед очима задумливо-урочисті, темномосянжові обличчя матросів, що вишикувались в лави; строге лице капітана, що говорив якісь незнайомі слова не то — молитви, не то — прощання, стривожені пасажири; дами, у яких на очах були сльози туги по незнайомому, чужому й по нації, й по вірі хлопцеві; а найбільше — сльози на світлих очах безмірно засмученого містера Патрика, який так міцно й вірно кохав свого вихованця.
Я теж згубив рівновагу. Коли зашите в сірий брезент, мов якийсь куль з вантажем, з прив’язаним до ніг баластом, маленьке тіло мого нового друга почало зсуватись по довгій, нахиленій в море сходні, спочатку тихо, а потім швидко-швидко,— я несвідомо кинувся вперед, щоб його затримати. Мене обняв перс, пан Зуараб і придержав. А бідолашний Давид булькнув у воду, і від падіння його тіла навіть не зробилося на воді жодного кола, бо ту ж мить на те місце накотилася хвиля.
І разом з ним пірнуло у воду кілька чорних почвар, величезних риб — пажерів (акул), що з’явилися біля корабля вже за кілька годин перед похороном. Дійсно, можна повірити оповіданням, що ці риби чують, коли на кораблі хтось вмирає.
Я знаю, що нічого не можна було зробити; я розумію, що на кораблі треба строго додержувати приписів, які не дозволяють тримати покійника більш одної доби, я знаю, нарешті, що мертвому цілком однаково, чи бути спочатку вкинутим у море, чи закопаним у землю, чи навіть спаленим на попіл у крематорії,— знаю, що однаково, чи з’їдять тебе гробаки, чи пажері, чи нарешті попіл з тебе розвіє вітер по полю,— але, не зважаючи на все це, похорон на морі видався мені страшною трагедією. Навіть, хоча б це був і не Давид, а цілком мені чужий чоловік,— я, напевне, так само тяжко переніс би цю картину, коли людина раптом зникає безслідно з світа. Правду каже містер Патрик, що коли б ми закопали його в землю, хоча би навіть в такій далині від його рідних, як Гонконг з тим розкішним цвинтарем, що так подобався покійникові,— то все-таки у батьків лишилася б принаймні надія, що колись вони матимуть змогу приїхати на дорогу могилу, згадати свою любу дитину на тім місці, де хоч щось зосталося від неї. А тут?.. Ну, ми записали точно: 121°2’ довготи й 21°1’ північної широти, це та точка, де припинив був своєї ходи наш пароплав, щоб відбути сумний обов’язок. Але, що ж з того? Хто знайде напевне ту точку моря, де впало тіло? Можливо, що його враз однесло хвилею кудись набік. Та чи й впало воно до дна? Чи не підхопили його враз ті страшні морські почвари й чи не понесли його в своєму череві, не знать куди?..
І знову я згадую свою особисту незаміниму втрату. І вперше напала мене думка, чи я довідаюся хоч колись, де саме лежите ви, мої дорогі? Чи ж буде мені можливість постояти навколюшках на ваших могилах, відчути те щось, що зосталося в тих місцях від вас?
Ох, яка туга на серці!..
І всі притихли на пароплаві. Видко, кожний замислився над таємничою долею людини взагалі, або згадав когось зі своїх дорогих небіжчиків. А вже бідний містер Патрик,— так той зовсім приголомшений. Як він прохав, чи не можна повернути назад з покійником до Гонконгу, бо ще було недалеко, або принаймні, щоб довезли тіло до Маніли, пропонував і великі гроші на якусь благодійну ціль, але не можна...
"Життя — для живих!" — сказав капітан, розводячи руками.
Ну, та що вже говорити? Не можна навіть сказати нашого теплого останнього привітання — "земля пером!"
Нехай же, молодий мій приятелю, твій Бог "упокоїть душу твою зі святими"...
— — —
Як міцно струсила всю мою душу несподівана Давидова смерть! Й досі ще не можу отямитись. Навіть ці страшні звістки, що приносить телеграф з Європи, падають на мою збентежену душу, як зерна на незоране поле. Але ж сьогоднішній переляк пасажирів має для себе цілком певний підклад. Бездротовий телеграф "Йоката-Мару" прийняв депешу, що Австрія оповістила загальну мобілізацію, тобто покликала до війська всіх тих чоловіків, які не були вже в дієвій армії, а вважалися запасними. Це вже — майже фактичне оповіщення війни. Отже, переляк ще збільшився після того, як телеграф перехопив німецьку депешу, щоб всі німецькі військові судна йшли негайно до своїх портів. Це вже явно свідчить, що не тільки Австрія готова до війни, а що вона піде в гурті з Німеччиною.
— — —
Тяжко сідати за свої записки. Голова повна сумних думок, а серце — в тривозі.
Вже два дні, як проїхали ми Манілу, де я виступав лише для того, щоб попрощатися з містером О’Фонелем, до якого я так повен щирого й теплого почуття, й який — я це добре бачу — також полюбив і мене. Я спробував умовити його, щоб він не вертався, а їхав би разом зо мною до Австралії. Все ж одно — в Японії йому нема чого робити, а їхати до рідного краю просто не можна, коли він по переконаннях "антимілітарист" — тобто людина, що визнає неможливим для себе брати якусь участь у війні й вбивати собі подібних людей. Крім того, він ще не може вертатись і через те, що не хоче боронити інтересів Англії, а його рідній Ірландії ця війна не загрожує. До всього ж, ще спочатку, як тільки ми зазнайомились, він сам признавався, що йому дуже кортить подивитись, як живуть люди в Австралії, тим більше, що там є чимало його земляків.
Однак містер не згодився з моїми доводами. І, очевидно, зробив, як треба. Він каже, що вважає за свій обов’язок дати повне справоздання панам Сурукчі про останні хвилини їхнього родича, якого було йому допоручено, а також мусить віддати всі його речі та гроші. А далі, трохи згодом, може він, і справді, вибереться до Австралії, бо — раз, що Японія йому не припала до душі, а вдруге — там він зможе знайти собі заробіток між своїми. Я буду страшенно радий зустрітись з містером. Ми умовились, що я негайно по телеграфу повідомлю його з Сіднея про свою адресу, а він, коли б приїхав, то так само враз мене розшукає, або принаймні сповістить.
Через містера я передав панові Сурукчі листа, в якому висловив свій щирий жаль та своє глибоке співчуття з приводу смерті його небожа...
* * *
В Манілі де будови мають переважно іспанський характер, кидається у вічі величезна сила костьолів. Люди — всяких людських порід. Своєрідна й нове враження роблять жінки, в яких одяги злагоджено з ананасової волокнини. Пан Зуараб говорить, що Маніла дає повний образ невеликого іспанського міста на материку. Особливо це підкреслюється тим, що й мова тут майже виключно іспанська. Не в’яжеться з колоритом лише те, що тут багато хинців та взагалі жовтих. Про Манілу оповідають, що тут ще й досі відбуваються бої півнів, на які місцеві мешканці страшенно люблять дивитись, а також, що тут сила цікавих танцюрень. Але ж я нічого того не бачив, тільки зокола розглянувся на місто й буду мати хоч таке-сяке знайомство з іспанськими містами...