— — —
Я добре зробив, що послухав п. Кохіто й спинився на кілька годин в Кобе. І не те, власне, добре, що я побачив Кобе, а те, що я знайшов пошту й мені знічев’я заманулося зайти й поспитати "Poste restante".
Я був певний, що, крім знайомих мені ласкавих усмішок, нічого там не знайду й — раптом — мало не закричав від здивування, коли урядовець подав мені листівку! Він помітив мою радість і не втримався, щоб не запитати:
— Do you feel well?
— Thank you! Very well. I am happy! — відповів я й готовий був кинутись, щоб його цілувати.
Картка від Ярослава.
"Любий побратиме! Ніяк не можу прийти до тями, що ти можеш бути в цей час так далеко! Вивчив всю твою дорогу й, знаючи, що ти конче будеш спочатку в Кобе,— на всякий випадок пишу тобі й сюди свій привіт все ще з Вороніжа. Кажу "все ще",— бо вийшла у тата затримка з іспитами й ми поїдемо до нашого любого Києва аж післязавтра. А потім, як ти вже знаєш, поїдемо до дідуні. Там я передам від тебе — "блудного сина" твій уклін могилі Батька Тараса. Читали твою замітку в "Раді". Тато каже, що з тебе може бути письменник. Цілуємо тебе. Пиши ще частіш. Не забудь же про дракона.
23 травня.
Твій серцем Ярко
* * *
Читаю десятий раз цю дорогу вісточку від рідних людей, читаю, читаю й не можу зрозуміти: де ж Яркові листи? Явно, що він писав, "куди" — до дідуні вони поїдуть. Можна догадатись, що то, десь близько Канева, коли він буде на могилі Шевченка. Ясно також, що писав про якогось "дракона"; безперечно, також раніш писав і про те, що вони мають тоді а тоді виїхати з Вороніжа!
Ну, добре! Писати — писав, а куди? Де ж тих листів шукати? Ясно також, що писав він все справно: "Мах Krouchenko". Написано цілком поправно... Що ж таке?
Невже ж мушу лазити по всій Японії, щоб знайти свою кореспонденцію?!
У всякім разі тут, в Кобе мені нема чого більш робити... Я вже досить наблукався по місту, але запишу коротко, що встигну до потягу. Дуже гарна європейська частина біля порту. Цілком пристойний готель, в якому я спав не на підлозі, а на чистому ліжку, й міг досить наговоритись по-німецькому; з’їв два справжніх розбратени з цибулею, випив червоного вина й віденської кави.
Дивився на ідолище Буди, навіть лазив йому по сходах: в голову, де стоїть вівтар богині Аміди. Але ж далеко цьому опухлому Буді до Монахинської Баварії!
Чудові квітники в місті — веселі, щасливі обличчя тубільців; безліч курумаїв.
Мальовничий вигляд з пригорка на порт, біля якого осторонь стоять величезні японські дредноути та сила дрібних міноносців. А людей в порту, як комашні!
Гарний вигляд на цвинтар та на місто. Але ж японська частина Кобе виглядає також великим селом, як і в Нагасакі.
Ну, крапка! Час їхати далі. Ох, як гарно припікає ясне, веселе сонце!
— — —
Проїхали Осаку. Величезне місто. Сила фабрик та заводів з тонкими залізними димарями. На двірці бачив афішу по-російські: "Осакський російський клуб впорядковує вечірку, концерт і виставу Чехівського "Ведмідя". Очевидно, тут багато москалів, коли вони мають свій клуб і можуть впорядковувати вистави...
* * *
Які тут ввічливі та ласкаві кондуктори — просто навдивожу: наче всі пасажирі їм родичі! У мене розсипались листочки з альбому, куди я потай зарисовував типи,— так кондуктор лазив рачки під усіма лавками, щоб позбирати! Наш би не поліз!
Цікаво, як приїздить потяг на станцію. Спиняється незвичайно раптово, ту ж мить всі вискакують з вагонів і біжать, трохи нагнувшись вперед, а по кам’яному перону піднімається дивовижна тріскотня дерев’яними черевиками...
Ресторації тільки на більших станціях, а на менших бігає сила япончат з усякою потравою, але, на жаль, не з смачною!..
* * *
Йокогама, після того, як я вже поблукав досить по Японії, не зробила на мене враження. Властиво, це — європейське місто, перенесене в екзотичне оточення. Цілком європейські вулиці, електричні ліхтарі, автомобілі, досить виїздів на конях. Європейські готелі, європейські ресторації, сила людей в європейському вбранні...
Але ж зате — чудові крамниці з такими тонкими виробами японських майстрів, що просто дивом дивуєшся. До чого вони митці робити всякі вирізування, вишиванки, своєрідні малюнки та всякі речі з металу, кості, черепахи, рогу! Страшенно кортить купити й те, й те, але боюся витрачати гроші: ну, що, як і тут нема мені пошти? Така бере нетерплячка, що не знаю, як і дочекаюся ранку!
Довідався, де Давид. Контора близько від набережної, в частині "Бунд". Але не хочу заявлятись туди до завтра: незручно їхати до чужих людей на ніч, а вдруге — я повен надії, що завтра пошта зробить мене з рисового японського робітника знову українським туристом.
Дай же, Господи!.. Якби це в Полтаві,— пішов би молитись перед козацькою церквою.
Та невже ж я такий нещасливий?!..
Фу, знову заскиглив! Аж самому гидко... Ну, не буде грошей, буду працювати й тут. Все одно — не пропаду. Не всі ж живуть на готові гроші, треба ж і своєю головою щось метикувати, та й руки ж на щось привішено до тулуба!
Добра ніч, моя голубонько, Гільдхен! Як тільки будуть гроші — на перші пошлю тобі депешу, навіть по три карбованці за слово!..
— — —
Фу!.. Я вчадів від радості. Зараз читаю листи. П’ю з них аромат України, п’ю аромат Гільдхен, п’ю... Я п’яний, котяться сльози!.. Слава! Слава!.. "Банзай"!
— — —
Нy, перечитав всю літературу. Чого-чого я тільки не маю! А в голові так повно думок, так грає схвильоване серце! Як же ви обрадували мене всі, мої любі! Якби ви знали, яке невимовне щастя дали мені ваші ласкаві слова, ваші подарунки — такі незначні й разом такі цінні. Це ж — мої скарби, мої пам’ятки, частина моєї душі, що ще й сьогодні десь витає над далекою Європою!
Ну, годі, заспокойся, Максиме. Не дурій! Пиши телеграми, готуй листи, а коли все зробиш,— тоді тільки поїдеш до п. Сурукчі.
Насамперед телеграфую Гільдхен, а потім Старушкові. Олексію Івановичу — величезну подяку за прислану рідну землю, а Кобцеві — за чудову фотографію Гільдхен. Це, певне, вона сама його попросила, щоб одразу зробити мені дві приємності: дати свій портрет і роботу мого славного друга! Ах! Яке щастя почувати, що є на світі душа, яка про тебе думає!..