Хлопчина був, видко, гарячий, море йому не сподобалось й узяла його заздрість на сестру Аматерасу. От, і почав він мудрувати, як би її з неба зіпхнути, а самому там оселитись. Продрався він до небесних країн та зчинив там таку хуртовину, що бідна сестра, перелякавшись бешкету, втекла зі своїми подружками з небесних країв до землі та й заховалася в печері. А щоб було там безпечніше, ще й завалила вхід до тієї печері величезною каменюкою. От, сидить вона там тихесенько,— а на землі повстало лихо: бо, як не сходило більше сонце, то стало й на землі, й на небі занадто темно.
Тоді почали всі ті, що ще на небі зосталися (а хто саме там ще був і де вони взялися — Котакі рішучо не знає!), почали вони радитись, яким би способом повернути Аматерасу до неба знову. Радились, радились і нарадили, що інакше нічого не вдієш, як тільки треба богиню одурити! — (Для Котакі нічого в тому дивного немає!). Це їм легко пощастило зробити та ще таким нехитрим способом. Прийшли вони (ті самі, що були на небі) до печери й принесли з собою дорогоцінні намиста та величезне люстро. Перед печерою почали весело співати, танцювати й тим дуже зацікавили Аматерасу. Не втерпіла вона, почувши, що танцюють, і почала виглядати з-за каменю, навіть трохи й каменя відсунула. (Сказано — цікава дівчина!). От тоді, ті небесні й поставили перед нею своє дзеркало. Ну, вже ж, як побачила вона в люстрі свою красу, то не втерпіла й вилізла з печери, щоб подивитись ближче, яка то вона красуня? А коли вилізла з печери, то її оточили подружки, й, як вона не пручалася, повели її урочистим походом до неба, щоб вона й далі виконувала свої обов’язки світильника землі. Зрозуміло, що Сусано викинули з неба й назавше заборонили туди йому входити. Хто його відтіль викинув — також не відомо!
От, і все. Це — є основа сінтоінизму, головний догмат віри.
Правда, я трошки несерйозно це записав, може навіть дечого й не второпав, але ж, безумовно, сенс всього, що оповідав Котакі, я не перекрутив.
Цікаво, між іншим, що голяр спочатку рішучо не хотів оповідати про свою віру й тільки по довгих умовляннях, коли я нагадав йому, що він теж "європеєць",— згодився.
Я це зазначаю тому, що ще з семінарії знаю, як кожен чоловік намагається прищепити свою віру іншим; а от японець,— то навіть не хоче про неї розповідати чужинцеві!..
— — —
Ну, я дуже добре залагодив свої справи. Маю за два неповних тижні такі заробітки: 60 ієн за фамільні портрети панів Кохіто; 2 ієни 10 сенів — за поденну працю на рисі; маю чудовий величезний бриль (за портрет Котакі) й нову пару солом’яних сандалів. Отже, виходить, що я не тільки не розтринькав свого добра, а ще й зробив чималі надбання. Коли ж узяти на увагу цілісінькі 60 ієн Давидових, та 1 єну 32 сени моїх лишків,— то я маю чистого капіталу 123 ієни й 42 сени. Гадаю, що такої суми жоден з цих нещасних робітників на рисі за все своє життя не тримав в руках.
Та ще не все: а більш десятка етюдів — теж чогось варті! Одне слово, я добре заробив на японцях.
Але, жарти-жартами! А бриль і сандалі буду берегти все життя: це — пам’ятка моєї "самостійної" важкої праці, пам’ятка безпосереднього мого проживання з незвичайно вбогими людьми — мучениками; нарешті пам’ятка про перші скрутні часи в моєму особистому житті, й вона завжди буде нагадувати мені про те, що ні в яких тяжких обставинах не треба падати духом! Завтра вранці я покидаю Кохігаму. Певне, ніколи більше я не побачу цього маленького сільця, на яке зо всіх боків чигають лише лихі духи. Але ж часто я буду згадувати вас, нещасні, жовті, перелякані люди, що, позгинавшись до смердючої землі, стоїте по коліна в гнилім болоті задля рису, якого ви не маєте сміливості навіть покуштувати!..
Увечері сьогодні піду до касарні на вечерю й роздам на спомин моїм "колегам" по праці по ієні... Уявляю собі, як це їх здивує!
— — —
17-е липня. Куточок садка пана Кохіто.
Сумною подією кінчається моє проживання в Кохігамі.
Сьогодні чомусь запізнились з вечерею робітників: чогось вони довше мились та чепурились: здається, завтра — якесь свято. І от, тільки-що вони посідали, як зачувся тоскний дзвін на ґвалт. Всі вискочили з переляканими обличчями. На пригінці села вигравав "червоний півень". Ми всі кинулись туди бігти. Коли прибігли, то вже було у вогні майже пів-вулиці. Мало не в кожного в руці був паперовий ліхтарик. Всі люди страшенно галасували, штовхались, без пуття метушились, аж поки приїхали пожарники в кумедних вбраннях, з величезними, понашиваними на спинах, кругами й з мізерною пшикалкою, що придатна більш для поливання квіток, як для того, щоб гасити вогонь.
Одне слово, поки вони там вовтузились,— за якихось півгодини, чи годину вигоріла вся вуличка: щось 12 садиб. Нещасні погорільці — в розпачу й одчаї їх заспокоює жрець, який має з приводу пожежі (що — звісно — виникла через капості незадоволеного чимсь лихого духа та ще й 17-го числа!) завтра виправляти урочисті служби богам й з великими церемоніями!..
Мені було так шкода цих погорільців, що я роздав їм весь мій заробіток з портретів. Припало на кожну сім’ю по 5 ієн. Котакі, якого я попрохав роздати гроші, мало не зомлів від здивовання моєю щедрістю! А потім наздогнав мене, тис мені руку й з великим захопленням пошепки щось мені розповідав про недовір’я, про небезпеку і т. інше. Я нічого не зрозумів, тим більше, що він — як приятель — радив мені якнайшвидше звідціль виїздити.
Що таке? Чи не вважають, що то я підпалив ті їхні доми? А може думають, що це через те, що я малював їхнє село? Від них це станеться!
Може й краще, що завтра вдосвіта мене вже не буде в цій "колисці будучої культури"...
— — —
В потягу чисто, але повно народу. Їдемо тихо. Навпроти мене — дві японки; вони цілком одверто виставили свої груди й годують дітей. Майже всі пасажири курять свої манісінькі люлечки. З вікон видко ряди чайових кущів, мов штучна огорожа. Під’їздимо до Куре. Видко море...
Але, чому ж не було мені пошти в Нагасакі? Справді, якесь уже нещастя!..
От, і в Японії маю приятеля, д-ра Фукі. Здається, він навіть здивувався, коли я повернув йому борг. Розлучилися з ним друзями...