Нам тут дуже подобається, дядя живе цілком по-європейському й порадив мені написати Вам, щоб Ви якнайшвидше кидали свої рисові плантації, а їхали до нас. Коли б Вам довелось працювати, то дядя дасть Вам службу в конторі своєї шовкової фабрики: й робота чиста, й умови дуже добрі. Отож, посилаю Вам одночасно 60 ієн на дорогу, а коли приїдете, то полагодимо всі грошові справи. Нарешті, якби Ви не могли цих грошей віддати, то дядя залічить їх Вам на рахунок удержання.
Я почував би себе добре, але мені шкодять дощі та вогкість. Кажуть, через кілька тижнів тут почнеться найкраща доба, й дуже жаль, що ми приїхали в цей час.
Не буду писати Вам, як ми живемо й яких комедій я собі накупив, бо сподіваюся за кілька днів побачити Вас в нашій віллі. Приїздіть просто до Йокогами, знайдете нашу контору по оцій адресі, що я Вам тут додаю (покажете комусь, всякий знає), а там Вас конем одвезуть на віллу.
Я, містер Патрик і дядина родина будемо дуже раді Вас побачити. Міцно стискую Вашу руку й нетерпляче очікую Вашого приїзду.
З щирою пошаною
Давид Заславер".
* * *
Це — знаменито! Шкода, що він не поставив дати, коли писав листа. Але, крім листа, я маю ще й нових 60 ієн. Це — ще більш знаменито! А ще найзнаменітіше стало ось що.
Коли я повернув додому й розповів п. Кохіто, що мене кличуть в Йокогаму, й показав йому адресу,— то він враз перемінився. Він знає фірму дяді Давидового й каже, що Сурукчі — одна з багатших тутешніх фірм. І вже через одне це — він повен до мене всякої пошани. Але найкраще вийшло, що коли він спитав, чого мене туди кличуть,— то я жартом відповів: "Щоб писати портрет пана Сурукчі (дяді Давидового, що має таке, підходяще для Японії прізвище)".
Ефект вийшов несподіваний. Пан Кохіто негайно мене запросив до себе обідати й сказав, що він може увільнити мене від умови служити в нього повний місяць при новий умові, що я напишу з нього та його жінки портрети, за які він дасть мені 60 ієн та їжу. Нема чого казати,— мушу згодитись, бо незручно, справді, бути невдячним чоловікові, що порятував мене в такий скрутний час. А Давидові напишу подяку за гроші й турботи. Хай чекає, що через кілька днів буду. Тим часом знову треба їхати до Нагасакі, купити паперу й, може, добуду вуглів. Тоді встругну їм великі портрети, як студії в школі. Хай знають наших! Ще й підпишусь — "Український артист-маляр, Максим Крушенко". Принаймні й в Японії буде хоч щось українського. Шкода, що не зумію підписати ще й по-японському!..
— — —
Ну, я просто з денщика попав у офіцера. Мені дали кімнату в покоях пана Кохіто. Він виряджається в нове кімоно, робить веселе лице й сидить, як кам’яна статуя японського бога, з мученицькою усмішкою на обличчі. І ця усмішка заважає мені піймати повну схожість. Тим часом робота йде добре.
Тільки весь час мене смішать Кохінята — діти Кохіто — манісінькі, з чорними, очима й з вимальованими в білу фарбу личками, наче з гіпсу. Вони незвичайно втішні й я з ними приятелюю, що, здається, дуже приємно тихій, мовчазній пані.
А з якою цікавістю ці набілені мавпочки заглядають у щілинку, як я малюю — й не сказати!
Завтра мабуть закінчу пана господаря. Але з господинею доведеться поморочитись і післязавтра, бо мені взагалі не вдаються жіночі обличчя. Тепер я вже їм рис, рибу й усяку городину, але ж таки своєю ложкою, бо з паличками у мене не виходить! Треба ж прецінь зауважити, що, хоча п. Кохіто бував в Німеччині,— в ньому майже нічого не зосталося європейського, хіба що фотографія, де він стоїть в циліндрі й у височенному комірці.
* * *
Я маю майже цілий день вільний, за винятком двохгодинного сеансу. Роблю нариси Кохігами, ходив до бамбукового лісу, де, справді чимало дивовижного.
Взяти хоча б цілу алею ідолищ, які, поскладавши руки на колінах, сидять з обох боків шляху, прорубаного в лісі височенного тонкого бамбуку.
Далі — чудовий, задумливий ставок з розкішними лотосами, а навколо — квітки на кущах жасмину. Далі, манісінький, як грядка, садочок, а в ньому чудові манісінькі, як на забавку, деревця, але дуже старі. Там і буки, й каштани, й покручені корячкуваті сосни, яворі та інші, невідомі мені, дерева. Все це зроблено так, ніби жива іграшка для дітей. Взагалі японці — видатні садовники й витворюють з рослинами дивовижні речі. Дуже гарненький садочок з чималим числом черешень і у п. Кохіто.
Я ще забув занотувати, що вхід до всіх цих чудових місць починається дерев’яними, дуже хитро збудованими, ворітьми, що звуться "торії".
Близько за ворітьми, поміж красних рослин, стоїть храм. Це храм не буддійській, а сінтоіський. Дуже проста дерев’яна будова, посеред якої стоїть великий бубон, далі — якесь металеве люстро й манісінькі дерев’яні хатки, в яких нібито сидять боги. Жодних статуй чи ідолищ немає. По сходах можна дійти до великого гонгу з паличкою.
Ми познімали черевики й увійшли у храм. Котакі зараз пішов по сходах, задзвонив у гонг, почав кланятись і плескати в долоні; потім з хвилину постояв мовчки, знову заплескав і, усміхаючись, повернувся до мене. Ото й була вся його молитва. Коли я спитав: нащо він дзвонив? — то Котакі здивовано запитав мене:
— А як же боги взнають, що ми прийшли молитись? Мусять же вони почути!
Через кілька хвилин прийшло ще кілька японців і кожен з них зробив так само, як і мій голяр. Виходить так, що їхні боги чи сплять — і їх треба збуджувати дзвоном — чи трошки глухенькі.
А втім, я десь читав у "Саші Чорного", що
"Для спасенія душі
Всє святиє хараші!"...
Чи "хараші" японські святі, чи ні,— мене це мало обходить і я можу сказати, як казав колись мені пан Шульц: — "В справах релігій я тепер теж не спеціаліст!"
Дарма, що я вчився в двох духовних семінаріях, але зрозуміти такий катехізм, як мені викладав Котакі,— в мене не вистачає голови. І, справді, це варт записати.
У бога Ізанагі, що володів небом і землею, народилося троє дітей: з кожного ока родилося по дочці, а з носа — син Сусано. Позаяк той синок вийшов з носа, то й не диво, що був він парубійка досить дикий та зовсім не шляхетної вдачі. Але, вже що родилось — то родилось. І от, бог Ізанагі ділить поміж своїх дітей своє добро: коханій дочці Аматерасу віддає небо й робить її сонцем; другій дочці — Цукінокамі призначає бути місяцем, а синашеві — Сусано велить господарювати на морі.