А яка мальовнича картина на набережній! Цілі села на човнах: в тих манісіньких пливучих хатинках, великими родинами живуть убогі хинці, працьовиті, як комашня. Подивом і повагою до цих тихих людей наповнюється серце; повагою й жалем, коли бачиш, як уперто вони працюють і як, очевидно, мало мають, коли мусять так жити...
Сумне враження роблять покалічені жіночі ноги, наче ратиці, здавлені незвичайно нечепурної форми черевиком. Дивно також, що бачиш жінок в штанях і найбільше в синьому, дуже вбогому вбранні...
Багато хинців знають англійської мови. Я теж сьогодні порозумівся по-англійському й — мушу радіти — досить щасливо. Виходить, що я таки не дурно змарнував цей місяць: крім нових знань, маю ще деякі й нові уміння.
Ми довго ходили по Гонконгу й може б ходили ще, зачаровані й самим містом, й людьми, й розкішним повітрям теплої ночі, коли б нам не зіпсували враження московські моряки. Ціла зграя п’яних, нахабних матросів з дикими співами під "гармошку", з викриками брудної лайки зустрінула нас. Ми почули знайому мову,— але вона не втішила навіть Давида, що вважає своєю рідною мовою — мову московську. Бо це була не мова — а лайка...
Вони зачіпали хинок, навалювались на крамниці, а потім зчепились з юрбою матросів чи англійських, чи американських — і почалась бійка...
Ми швиденько подались до "Гамбурга", почуваючи на душі тяжкий намул... Здається, простоїмо тут аж до завтрашнього вечора. Виходить, подивимось Гонконг і вдень.
— — —
До Шанхаю ми пливли увесь час між більшими й меншими островами. Але, не зважаючи на те, що година стоїть добра, кінець нашого плавання щодалі, то стає тяжчий. Набридло страшенно. Знаєш кожну річ на пароплаві; знаєш,— скільки куди кроків; знаєш майже всіх попередніх пасажирів, матросів, кельнерів. Робиш все автоматично: без годинника передчуваєш, що зараз засурмить вранішній гудок; що ось-ось покличуть до сніданку, і т. д. І все це було б нічого, коли було б так вільно, як раніш. А то, після Гонконгу стала така тіснота, що не розминешся з людьми різних народів, становищ і літ. Дітвори повно, а через те — гармидер, реви, непорозуміння.
Бачу вперше багато японців в національних вбраннях. Варто було б зазнайомитись. Але ж і ми стали якимись відлюдниками, на зразок сера Скотта, що вже не обідає за table d’ohte’oм й дуже неохоче знайомимось з новими людьми. Навіть, коли я зустрівся з слов’янином — словаком, який говорив мовою, близькою до нашої,— то й то мені не хотілося з ним довго розмовляти. Часами я й сам боюсь, щоб не "сказитись", як це вже було з колегою. А до того ж страшна нетерплячка: кортить дізнатись, що в Шанхаї є принаймні хоч одна телеграма від Гільдхен...
* * *
А який жах робиться в підпалубі третьої класи. Ми як заглянули туди, то аж учаділи. Сморід, тіснота, п’яні вигуки. Одне лежить на другому, просто на підлозі. Бідні люди валяються, як свині в хліві.
Ех — ех! Що то — гроші! Ми нарікаємо, що нас турбують зайві люди, кожен з яких має своє ліжко, своє місце за білим убрусом на столі, куди становлять вибагливі потрави, вино й квітки,— а під нами в болоті вовтузяться такі ж, як і ми, люди, але інші й "нижчі" від нас не тим, що вони під нами, під нашими каютами, а лише тим, що в них порожні кишені...
Невже ж таки ніколи в світі, люди не будуть рівні, однакові, не житимуть всі, як один? Не може того бути! Нащо ж тоді вигадано соціалізм? Принаймні містер Патрик дуже вірить, що буде ліпше.
— — —
Так ти таки, й справді, пам’ятаєш про мене, моя золота голубко? Спасибі тобі за твої теплі, ласкаві слова: вони зв’язали мені золотою ниткою далекий Схід з далеким Заходом. Якби ти відчула, як тріпочеться радістю й журним криком моє серце!..
Спасибі й тобі, мій любий товаришу! Але не зовсім я розібрав Кобцеву телеграму. Насамперед дивно, що він телеграфує мені з Пиволочиського. Виходить, що подався вже додому. А вдруге не второпаю цієї фрази: "Hauptmann hat geschickt Japan. Sucht Briffen Geld"
Ну, "гауптман" — це мені ясно — Шульц. Але, що переслав? Чого шукає? Яких листів? — Нічого не зрозумію.
На всякий випадок телеграфую з останніх. Запитаю Гільдхен, може вона щось знає? Страшенно мене це все бентежить...
* * *
Шанхай — величезне місто. Європейська частина дуже гарна, як і Гонконг. Але хинська — жахлива: брудна, тісна, смердюча...
Ми дивуємось: чужинці тут живуть панами, а хазяїни,— як бидло. Чогось мені впало на думку, що й ми також раби в своїй столиці, але ж не до такої міри...
Були в чайній... Бачили храми й ідолища. Цікава дивина, але нема коли писати. Зараз від’їздимо. Це — останній перегін до Нагасакі.
Яка сила тут військових суден всіх держав. Міноносці, транспорти, крейсері й навіть величезні вайлуваті панцирники. Взагалі, як і в місті, так і в морі — всіх родів чужинці, й все, що краще, належиться їм. Як в тій кацапській пісні:
... "Хаді хата, хаді печь —
Хазяїну негдє лєчь"...
Ну, рушаємо. Плачуть і махають хусточками. Одне слово: все по правилах мореплавства.
— — —
Сьогодні ранком, 6-го липня, на 30-й день після від’їзду з Європи, я вступлю на землю "Вранішнього Сонця". Що то чекає мене в цім дивнім краю?..
— — —
ЯПОНІЯ
Вже майже два дні тиняюся я, безпритульна українська сирота, по мокрій Японії.
Для мене — це вже щось, подібне на катастрофу. Настрій — страшний, самопочуття... мабуть таке буває у миші, що впіймалася в пастку. Що робити? Як викрутитись?.. Не знаю...
Знаю тільки одне, що хоча в такім критичнім стані я ще не бував, але ж викрутитись мушу. Не здихати ж мені з голоду в цім чужім і зовсім не такім чарівнім краю, яким малював його мені Кобець, яким я малював його собі сам, читаючи на "Гамбурзі" книжки про "сторону сонця, усміхів, квіток" та загальної радості. А втім, взагалі від мого чорного настрою, від безупинного дощу, що наливає вогкості у все тіло, від майже порожнього гаманця, від незвичайної навіть і мені самотності,— я не можу приймати вражень так, як приймав би їх в інших умовах. Я знаю, що живу під тяжким настроєм, який, безумовно, не вірно відбиває всю ту обстановку, в якій я опинився.
Але ще раз і раз кажу собі: Максиме! Ти дужий, молодий, мало чи не вдвічі більший кожного з тутешніх тубільців; маєш хоч якусь голову на плечах, вже дещо бачив та знаєш! Отже — якось врятуєшся...