Найтяжче полювання на слонів. На слона відважуються нападати лише найбільш досвідчені мечеловці й ніколи не нападають поодинці, а лише гуртом, по чотири-п’ять душ. Але ж, не зважаючи на все своє уміння, майже ні один з тих мисливців не вмирає вдома: всі вони падали на полюванні офірою тих страшних звірів, на яких вони полювали!..
Коли мисливці наглядять слонячу отару, то силкуються зробити так, щоб відлучити такого слона, який має найбільші ікла. Але цей слон, коли він бачить, що йому загрожує небезпека, стає страшенно лютий. Він починає голосно сурмити своїм хоботом і кидається на мисливців. Однак він взагалі своїми малими очима не може добре бачити й швидко роздивлятись, що діється навколо його. Тому роздратований слон насамперед кидається на тих мисливців, що їдуть на білих конях. Звичайно, один чи два нубійці навмисне виїздять проти слона білими кіньми, щоб він ганявся за ними й не помічав, як його будуть наганяти інші мисливці на темних конях. І от, коли вже слон дуже розпалиться й трохи замориться, тоді один з їздців під’їздить до нього кроків на десять, раптом сплигує з коня на землю й біжить щосили за слоном. І в той момент, як слон ступне лівою задньою ногою на землю, мечеловець, держачи меча обома руками, з усієї сили, наче великою бритвою, протинає нещасному велетневі "ахилову жилу". Ранений й уже напівшкутильгавий слон спрожогу кидається назад на того, що його поранив,— але в цю ж мить інший нубієць, що був на білому коні й увесь час вертівся перед очима у слона, собі сплигує з коня й так само біжить за слоном. Наздогнавши його, він протинає йому й праву ногу.
Слон з підрізаними ногами безпомічно падає на землю. Тоді або йому дають змогу вмерти від згуби крови, або ж припиняють його муки пострілом з рушниці.
Бідолашний велетень безпомічно здихає, а люди кидаються на труп, випилюють йому ікла, здирають шматками шкуру, з якої потім роблять щити, піхви на мечі та всякі реміняки для хазяйства. Коли нема близько табору нубійців, то м’ясо, звичайно, кидають напризволяще і його з’їдають шуліки та шакали, чи гієни. Коли ж бувають близько люди, то вони зрізують з кісток м’ясо й або поїдають тут же, або сушать на сонці й ховають "про чорний день" на час дощів.
Таким же способом убивають нубійці носорогів, буйволів, а також і левів.
Але всі ці способи не придатні для тих ловців, яким потрібні не трупи звірів, а самі звірі. Отож, і для зоологічних садів звірів ловлять інакше.
З вечора, коли збираються Гаґенбекові мисливці,— у тубільців радість та веселощі. Гуляють до пізньої ночі, обмінюються подарунками, бенкетують, танцюють. Вранці настає мисливська гарячка: кульбачать коней, навантажують стравою верблюдів, беруть з собою й цілу отару кіз та овець, щоб було й для ловців, а ще більше — для впійманих звірят завжди свіже молоко.
Молодих звірят ловлять в той спосіб, що мечеловці ганяються за ними до того часу, аж поки зморені звірі вже втрачають силу бігти далі й відстають від своєї юрби. Тоді їх хапають, путають і віддають до обозу. Так ловити жирафів, антилоп, а часом і буйволят — нема жодної небезпеки, хіба-що кінь десь вскочить ногою в щілину, яка стала від того, що з великої спеки порепалась земля,— й або собі зламає ногу, або викине з сідла мисливця. Далеко тяжче вловити слоненя або носороженя. Батьки люто боронять своїх дітей, і часто, перш ніж впіймати малих, доводиться витримати страшний бій з старими.
Леопардів, гієн, та павіанів ловлять переважно особливими пастками — койцями, чи кучами, до яких спочатку цих звірів принаджують. Дикобразів та комахоїдів викопують вночі.
Бегемотів та крокодилів переважно ловлять "Гавати" (кодло нубійців), які визначаються тим, що вони всі знамениті плавці.
Нападають вони на цих страшних звірів просто серед дня, цілком одверто, покладаючись тільки на свою дужу й привичну руку, в якій вони несуть гарпуна, прив’язаного на довгій, міцній бамбуковій мотузці, один кінець якої припнуто до дерев’яного поплавка. Ловці кидають свої гарпуни здебільшого з берега саме опівдні, коли крокодили вилежуються на піску, або бегемоти чи носороги ліниво барложаться в глею. Коли гарпун влучить в тіло почвари, тоді за поплавок страховище притягають до берега, де або вбивають, або спутують живого. Коли хочуть вловити звірів живими, то вживають легших гарпунів, якими не можна зробити звірові тяжкої рани. Само собою зрозуміло, що це небезпечне полювання вимагає від ловця величезної зручності й сміливості та упертості.
Незвичайно цікаво оповідав п. Габерман, як вони ловили павіанів на березі Газалу. Там трапляються такі місця, де величезними отарами живуть павіани не то що по кілька сотень, а навіть по кілька тисяч голів в одному гурті.
Річка Газал (або Гаше) влітку пересихає й зостається лише кілька джерел, з яких тече вода. От, до цих джерел і ходять павіани пити воду. Цілий день вони лопотять та верещать, цілий день бігають до води,— а вночі також далеко не всі затихають.
Ловці звичайно розкладають свій табір біля того "мавпячого міста". Спочатку мавпи дивляться на незнайомих гостей дуже підозріло й розглядають їх лише здалеку, з скелистих гір, а ближчого знайомства заводити не хочуть. Але минає кілька днів,— і павіани звикають до захожих. Щодалі, то вони підходять до них ближче й ближче, починають пити воду майже одночасно з їхніми верблюдами, кіньми та козами, але з сусідніх джерел...
Тим часом ловці готуються до влову й намічають найкращих самців, які походжають відважно й гордо поміж своїх мавп. Одного дня далеко по всій річці мисливці затуляють всі джерела, а зоставляють лише одне, де самі напували свою худобу. Коло цього ж джерела ловці насипають різної принади: найчастіше — "дурри", яку павіани дуже люблять.
Тим часом готується пастка. Це — велика куча, сплетена з дебелих віток, що нагадує собою хату тубільців. Цю кучу становлять над тим місцем, де самці звикли находити "дурру", підпирають тільки з одного боку паколом , а до пакола вночі прив’язують міцного мотуза, якого заховують під піском.
Коли все вже наготовлено, опівдні мисливець ховається за якоюсь скелею вдалині від пастки, тримає в руці кінець мотуза й пильнує, коли підійде під пастку той чи інший павіан, чи може кілька заразом. І в зручний момент він сіпає за мотузок, мотузка вириває пакіл, куча падає і накриває собою павіанів. Це її спочатку страшенно дивує, вони не можуть прийти до тями й сидять тихо, ніби сподіваючись, що куча знову сама собою підведеться вгору. Але потім вони розуміють своє драматичне становище; очі їхні наливаються кров’ю, вони починають, як дзиґи, крутитися по кучі, шукаючи собі виходу. Тим часом і всі інші павіани, що спочатку з переляку кидаються врозтіч, приходять до тями, повертаються знову до кучі й голосним хроканням та вищанням наче підбадьорюють полонених шукати собі порятунку. Деякі, найбільш хоробрі, підбігають до самої кучі й ведуть розмову з пійманими. Але куча тяжка й полонені нічого не можуть зробити. Правда, коли б ловці зоставили їх на довший час, то ті, що вільні визволили б впійманих, але ж ловці поспішають до кучі й при помочі особливих мотовил налигують впійманих за шию. А це зробити не дуже й тяжко, бо впіймані самі увесь час деруться нагору по стінках пастки й силкуються пробити головою вершечок кучі, так що ніби самі ж встромляють голову в петлю. Коли з кучі витягнено павіанів, тоді хитрують, як би спутати їм руки та ноги й загнуздати. Після того їх кладуть в рядно, зав’язують і вішають, як клунки, на дерево, а коли буде всіх переловлено,— тоді несуть до табору. В таборі кожного мавпячого ватажка закидають до окремого койця , бо вони дуже люті й дужчий конче намагається задушити слабшого. Не можна також садити до самця й самиці, бо він ніколи нічого не дасть їй з’їсти, й вона мусить подохнути з голоду.