Пролазити по внутрішніх вузьких та низьких ходах пірамід, відкіля спека дихає вогнем,— дуже тяжко й мало цікаво. Видиратись на саму піраміду,— так само тяжко.
Щодо сфінкса, то він дивує своєю великістю. Досить зазначити, що завдовжки ця потвора має моїх 50, а Давидових аж 56 кроків! Висічено його з скелі, що й раніш там стояла. Але, на жаль, дикі араби та мамелюки, що були у війську Наполеона, який приходив і сюди,— пообламували каміння з сфінксового обличчя на свої потреби.
Ми, як і всі інші туристи, знялися на тлі пірамід і забрали з собою негативи...
Ну, годі. Так тяжко писати під цю спеку, що мабуть на цьому і закінчу, хоча варто було б записати багато-багато...
Але все ж таки мушу хоч в двох словах зазначити собі, як ми їхали з Каїра до порту Суец не верблюдами, а залізницею через Ізмалію, де півгодини чекали пересадки в добрій ресторації. Цікаві руїни на пригорку Тель-Баста, а також знаменитий шлях від Заказіка понад каналом, якого почали будувати ще фараони. Це — та біблійна земля "Госен", яку Фараон Менефта Перший, син Рамзеса Великого, віддав був братам Юсуфа... Тут же недалеко є руїни жидівського храму, якого було поставлено по плану історичного "Соломонового храму". Оце, дійсно, сива старовина!..
Від Ізмалії до Суеца залізниця знову біжить понад каналом. Тут чудові краєвиди, особливо — пейзаж з "Гірким Озером". Від станції Суеца ("Rue Colmar") залізницею ми доїхали аж до доків, де й сіли на свого знайомого "Гамбурга".
Ах! Хороша сторона — Єгипет! А мені особисто вона ще миліша через те, що тут улюблені барви наші: жовта та блакитна, бачиш їх на кожному кроці!..
— — —
Після Порт-Саїда, про який кажуть, що це справжнє пекло з чорними чортами й чортенятами, у нас значно змінилися товариші по столу. Зостались тільки ми, бразильці та дві італійки,— а додали нам кількох португальців, поляка й шістьох німців. Містер Скотт, після пригоди "з урятуванням від смерті Давида", перейшов до другого столу, де ще з’явилось кілька англійців та американців.
Найбільш цікаві німці. Це — члени ловецької експедиції знаменитого зоолога Карла Гаґенбека, що помер рік перед тим, а був організатором ловів диких звірів у Африці та по інших землях для Гамбурзького зоологічного парку. Вони їдуть від його фірми до Адену, де мають приймати транспорт впійманих в Судані звірів. Кажуть, що там є слони, пантери, жирафи, буйволи, страуси, левенята, павіани й чимало інших звірів та птиць. Два з них поїдуть далі, аж до Шанхаю, куди заберуть з Африки кількох верблюдів.
Я й Давид з ними вже познайомилися, а вони напевно розкажуть нам багато цікавих речей.
Страшенно вони незадоволені з їзди Суецьким Каналом. Кажуть, що це дуже неприємна частина дороги. Протока незвичайно вузька й цілу ніч, що вони їхали, не можна було й на хвилину заснути, бо кожних 10–15 хвилин зустрічається пароплав, сирена якого страшенно кричить, а прожектори зустрічного заливають увесь пароплав вогняним світлом, що пролазить у всі щілини. Закутатись в ковдру неможливо, бо страшенно парко, а сирена "Гамбурга" так само реве. А я знаю, як вона реве, аж у голові двигтить!.. Коли ж пароплави проходять один повз одного, то увесь час так і чекай, що зачепляться...
Цікаво тільки, що увесь канал (який має завдовжки 151 кілометр, тобто 150 верст) освітлено електрикою. А ще цікавіше було послухати містера Патрика, який каже, що й цей канал почали рити ще в прастарі часи, за кілька тисяч літ до нас, єгипетські фараони. І навіть не фараон, а фараонша Хатасу, що була дуже енергійною жінкою. Між іншим, варто зазначити, що в той час єгиптяни почували себе ніяково, що їхньою державою керує не чоловік, а жінка. Вони почали вимагати, щоб Хатасу вийшла заміж і передала царювання своєму чоловікові. Тоді вона звеліла прив’язати собі, як і інші єгиптяни, бороду й почала вдягатись в чоловіче вбрання. Таким чином, не виходячи заміж, зосталася вже "фараоном" Єгипту. Вона була добрим керівником і увесь час мала зносини з простим людом, виходячи вечорами в убогому вбранні й обходячи бідні оселі мешканців столиці. Це нагадує історію багдадського каліфа Гарун-Аль-Рашіда, тобто Гаруна Справедливого...
* * *
А взагалі, після оповідань ловців, мені не шкода, що я не проїхав Суецом! Одне тільки жаль, що не довелось побачити крамарів в Порт-Саїді, які, кажуть, витворяли на пароплаві неможливі речі, видряпуючись просто, по чому тільки можна, на корабель!..
Але, як гарно в Червоному Морі! Звісно, воно нітрохи не червоне,— а прозоре, ясно-синє й тихе, спокійне! Повіває приємний вітрець і так радісно та весело дивитись на піщаний бережок, що часом жовтою смужкою вимальовується на крайнебі.
Тільки якась непоборна лінь обгортає тіло й душу. Навіть не хочеться говорити: сидів би нерухомо на своєму довгому стільці-канапі й безцільно дивився на блакитно-синю воду, по якій де-не-де зриваються білі "зайчики", та пролітають срібними стрілами чайки...
І ця лагідна картина, особливо надвечір, коли червоніє сонце й великим колом швидко спускається у воду,— видається тлом, на якому розплітаються власні думки й згадки минулого. Чогось особливо часто випливає тепер любий образ нені, як вона, бувало, метушиться в білім убранню під горіхом коло літньої кабиці . Біля неї туптається лагідна Харитина, у якої завше щось в руках; за столом у альтанці з живої акації сидить з газетою або книжкою татусь, часами одкашлюється й поглядає понад окулярами навколо ясним, спокійним поглядом. Самзнай обперся одним боком об липу й терпливо очікує, що впаде йому зі столу, він навіть не хоче підводити вгору голови, бо тоді його дратують всі ті смачні речі, що лежать на столі й йому треба увесь час облизувати губи, щоб з них не збігала набридлива слина.
Здається, от-от рипне хвірточка; Самзнай побіжить назустріч, привітно махаючи хвостом, а з-за рогу дому — це ми всі знаємо без похибки — з’явиться тонка постава Олекси Івановича в сірих штанях і білому чесучевому піджаку. Він, ще не доходячи до альтанки, обов’язково запитає: чи прочитав тато нове число "Ради" й чи не було яких цікавих листів з Києва, а потім також обов’язково спитається у мене: