Довіку вдячний Вам Ваш учень
Максим Крушенко
* * *
Я перечитав ще раз листа, вже по-українському, й не зовсім з нього задоволений. Але вже й раніш я помічав, що на письмі далеко важче виложити так свої думки, як сказати словами. Крім того, в листі доводиться говорити м’якше й делікатніше, як в розмові, бо, коли говориш, то ловиться тільки самий зміст сказаного й мало надається ваги словам. Це, певне, через те, що слово раз-у-раз можна поправити іншим, а написане вже назавжди зостається незмінним...
Ну, та вже нехай! Шульц — розумний чоловік і, коли схоче, збагне й все те, чого я не зумів написати до пуття...
— — —
Цей зшиток кінчається. І добре: завтра починається моє "нове життя" — й завтра я почну новий зшиток своїх записок.
Бремен, 1914 року, 30 травня нов. стилю. 11 год. вночі.
Готель "Норд".
Частина третя
ОКЕАНОМ
ОКЕАНОМ
30 травня 1914 р.
Починаю третій зшиток своїх записок. Але не тим, що сподівався. Ще кілька днів мушу пробути на суходолі й замість Північного Моря, мабуть, одразу побачу Середземне.
Не знаю й сам, чи вважати за ліпше те, що трапилося, чи ні? Правдоподібно, що буде ліпше, а там — побачимо!..
Завтра я сподівався покинути німецьку землю й "Каїром", на якого здалеку дивився по кілька разів на день, гадав пуститися в нову сторону. І сьогодні, по обіді я знову прийшов до порту й блукав собі понад берегом, поміж всіляким людом, що метушиться між різним крамом на кам’янім понадбережжі. Я дивився на цю метушню й міркував: як захоплені всі ці люди самі собою, як кожен з них уявляє в собі самому увесь світ, як його власний інтерес заступає перед ним інтереси всіх інших людей. Бо, й справді, кожен біг кудись по своїх справах, рішучо незважаючи на інших: всі інші були для нього лише перепоною на шляху до тієї мети, куди він поспішав.
З такими думками я відходив все далі й далі по надбережній, роздивляючись усякі зразки човнів, ботів, яхточок, баркасів та інших суден, що, мов велетенські водяні павуки, перебігали з одного місця на друге. Вони відривалися від берега і, зменшуючись до величині малої крапки, щезали десь на блакитному обрію. З берега це видавалося якоюсь забавкою, що не має в собі жодного смислу. Чисто так без пуття плавали ці всякі човни й пароплави по бухті, як, бувало, бігають по гладенькій поверхні води павучки в шаплику під ринвою нашого полтавського дому...
Я тільки-що проминув купку людей, що сиділи над самим берегом на кам’яних плитах, і раптом вчув якісь крики розпачу й переляку. Я обернувся й побачив, що з бережка упав у воду маленький, років на вісім, хлопчик. Видимо, він дуже перелякався й не міг справитись з легенькою хвилькою, що плюскала раз-по-раз у камінь. Батьки — це були поляки-емігранти — кричали переляканими голосами, але не знали, що робити. Не довго думаючи, я почав швидко роздягатись, щоб плигнути у воду й витягти хлопця,— бо я ж таки добре плаваю! Але, поки я зготовився, хтось інший булькнув у воду й за хвилину подав хлопчиська в руки батьків.
Між іншим, добре, що так трапилося. Я потім тільки зміркував, що мені б це могло обійтися недешево після недавнього запалення легенів, бо вода ще була дуже холодна.
Та не в тім річ. Власне, нещастя жодного не трапилось, бо хлопчик ще не мав часу навіть добре злякатись: тільки, що змок. Але ж я нав’язав через цю пригоду незвичайно приємне мені знайомство. Коли той невідомий чоловік з вогненно-рудою головою плигнув у воду,— на березі зостався юнак років на 14–15, який гукав йому з берега по-московському:
— "Хватайте єго за волоси! Містер О’Фонель, за волоси ловітє!"
Я, почувши російську мову, спитався того хлопчину, чи він також турист і чи він з Росії?
Виявилось, що хлопчик — Давид Заславер з Смоленського, караїм; а той містер О’Фонель — ірландець, Давидів навчитель. Їдуть вони до Японії, де живе дядя Заславера. Лікарі присудили Давидові проїхати морем, позаяк він слабогрудий. Ці люди вчора прибули до Бремена, щоб їхати тим шляхом, що й я, але на "Каїр" квитків не дістали й мусили б чекати іншого пароплава. Тільки ж перший добрий пароплав, що йтиме за "Каїром",— як вони довідалися в справочній конторі,— буде лише через два тижні, а ті, що підуть раніш,— дуже незручні. Отже, вони мають намір покинути Бремен, а проїхати залізницею до Марселя й там сісти на пароплав, щоб їхати вже з того порту. Як вони зроблять,— ще не відомо, бо відповіді з Марселя немає, але сьогодні її вони очікують і це вирішить їхню справу.
Ми якось одразу поприятелювали. Містер О’Фонель, довідавшись, що, якби він був запізнився на одну хвилину плигнути за ляшком, то я б попередив його,— одразу почув до мене приязнь: він довго трусив мені руку, неначе не він, а я витяг того хлопчика. Давид так само став до мене з першої зустрічі незвичайно прихильний.
Ми швиденько втекли з місця тієї пригоди і тих подяк, якими проводжали нас, дійсно — нас, бо також, не знать, за що — дякували й мені.
Довго ми ходили по місту, жваво розмовляли, пили гуртом каву, знов вернули до моря й гуляли годину на моторному човні. А врешті прийшли до такого висновку: чого мені їхати самому, коли я можу мандрувати далі в такім милім товаристві, та ще й з старшим чоловіком? Це — одне; а по-друге,— чого мені бути без потреби більше тижня в морі, коли воно ще встигне мені обриднути, тим більше, що переїзд від Бремена до Марселя нічого особливого не уявляє? А втретє — чому мені не виграти цілого тижня в дорозі, бо в Марселі ми можемо бути через два дні, а тим часом проїдемо західну Германію, Ельзас і Південну Францію, а коли й будемо чекати,— то в чудовому й цікавому Марселі, а не в досить нудному Бремені?
Всі ці доводи видалися мені такими переконуючими, а найбільше те приваблювало мене, що я не почуватиму так гостро самотності, й я одразу майже згодився. Особливо мене тішить, що я буду їхати в товаристві, а це також врятує мене від багатьох прикрощів, що я, безперечно, мусив би зазнати в далекій і цілком невідомій мені дорозі.
Я кажу: "майже згодився", бо це залежатиме від тої відповіді, що може прийти з Марселя. Якщо там так само доведеться чекати коло двох тижнів, то врешті мені нема чого тинятися по Марселю, а — навпаки — мої попутники можуть там почекали мене, поки я доїду туди своїм "Каїром".