Я від цих слів схвилювався ще дужче.
— Ех, Гільдхен, Гільдхен! Ви самі не знаєте, як я прив’язався до вас. Ви ж не забувайте, що у вас у всіх є рідні, є знайомі, друзі, принаймні земляки, а я — один на всьому світі, я маю тільки Кобця й вас. Так, я більш нещасний, як ви, бо навіть...
Я затримався, бо мало-мало не сказав, що навіть вже не маю й Шульців...
Вона простягла мені свою теплу ручку й щиро промовила:
— Я знаю. Будьмо друзями...
— Дякую вам, Ґільдо, сказав я,— але ж не знаю, чи можливо нам бути друзями.
— Чому? — Вона аж затрусилась, і кров вдарила їй в лице.
— Чому?! Ви самі запропонували мені свою дружбу, й я був би щасливий її прийняти. Але є одна велика й таємна причина.
— Яка? — ледве чутно прошепотіла вона. І, справді, була зовсім нещасна.
— Ви можете обіцяти мені, що ніхто, крім нас, не буде знати про мою таємницю... принаймні тиждень? — спитав тоді я.
— Якби хтось інший поставив мені таке питання, я би не вважала можливим більш говорити з таким чоловіком.
— Я вас спитав на те, що не певен, чи схочете ви знати мої таємниці, Гільдхен!
Гільда знову взяла мою руку.
— Говоріть. Я вам даю слово, що ваша тайна буде моєю тайною.
Я не знав, як почати. Мені було тяжко говорити ті страшні речі про людей, яких я так любив і які були їй ще більш близькими й рідними.
— Говоріть все. Я ж тільки-що говорила вам щиро, що думала, про рідну маму.
І я розповів їй все, що знав про Шульца. Розповів і те, що я не можу далі жити з ними в однім домі.
Все це її страшенно ошарашило. Вона чула про близьку війну, але ніколи не думала, що Шульц був на України на те, щоб шпіонити. Вона зрозуміла увесь жах цього слова й не могла прийти до тями.
— І що ж? Що ж ви думаєте зробити? — спитала вона.
— Я виїду з Монахина.
— Куди?
Я вагався,— чи казати, чи ні?
— Я не знаю! Я напишу вам відтіль, куди я поїду,— сказав я нарешті.
Гільда подивилась на мене своїми блакитними, ясними очима уважно й довго і, очевидно, враз зрозуміла, що я — нещирий.
— Ви все добре знаєте, я це почуваю. Але, звичайно, після того, що трапилось, ви маєте повне право не вірити небіжці пана Шульца. А я не смію вас питати, хоча мені це дуже й дуже потрібно.
— Добре,— сказав я,— признаюсь вам до кінця. Я, дійсно, все вже обміркував: я їду до Австралії.
Вона мовчала. Її чудові очі потемніли, наче на сонце набігла хмара. Потім вона підвела свої пухнаті вії й знову тихо, тихо спитала:
— Коли?
— Сьогодні, через три години.
Вона побіліла, як крейда; сказала тільки одне слово:
— "Макс!" — і, впавши на руки, голосно заридала.
В мене мало не розірвалось серце...
Через хвилину вона втихла.
— Це все — неодмінно?
Я мовчав.
— Не може бути бодай одстрочки? На день, на тиждень?
— Кому й що вона поможе, Гільдхен? За ці дні я вимучився, як за рік. Я ж увесь час брешу. А тут, навіть взагалі в Мюнхені, ви самі розумієте, я не можу зостатись. А в Європі?.. Щоб може ще брати участь у війні? Казав же Шульц, що всі мужчини будуть воювати! Він же ці справи знає добре! А я взагалі не хочу воювати ніколи й ні з ким. Я мушу відійти від того життя, відійти з тої сторони, яка мене одурила, ошукала. Ви розумієте, як було мені тяжко пережити це все взагалі й як ще тяжче буде... від сьогодні, після цієї розмови з вами...
— І ви будете ненавидіти мене, що я Шульцова родичка й німкеня?
— Що ви, Гільдхен! Це ж ні з чим не в’яжеться.
— То будете мені хоч писати?
— Коли ви дозволите.
— І пам’ятатимете про мене?
Вона знов заридала на одну мить...
Я глянув на годинника: було вже 5 годин. Мені зоставалось дві години до від’їзду.
— Ну, що ж? Може ще побачимось, Гільдхен? — спитав я.— Ви теж будете згадувати про мене?
— Я буду жити тільки одною думкою: я буду чекати вашого повороту!.. А тепер дозвольте мені бути на двірці.
Я сказав, що це — неможливо, бо я боюся, що мені не пощастить уникнути проводів Фрица.
— Коли ви згодні, я зроблю так, що Фрица не буде,— сказала Гільда.— А Кобець буде?
— Ну, то вже тоді я зроблю так, щоб не було й Кобця,— відповів я...
* * *
Коли я повернувся додому, мені відчинила двері фрау Магда.
— Максе! — сказала вона.— Зайдіть до мене, я хочу з вами поговорити.
Я аж поточився з переляку: невже довідались?!
Але, коли ми увійшли в її хату, вона спитала:
— Що сталося з вами? Ви зовсім перемінились. Може вас образив Фриц, що ви майже з ним не говорите? Може ми чимсь вам зробили прикрість, а, може, ви, й справді, нездужаєте? — Й вона притягла мою голову до себе.
Цей ласкавий тон, ця сердечна щирість, після всього попереднього, було більш, ніж я міг витримати — і я заридав. Вона страшенно стурбувалась.
— Ні, ні, ні! — сказав я.— Ви помиляєтесь. Я маю величезне горе, але сьогодні, сьогодні я не можу вам його сказати.
— Максе! Може щось з Гільдою? Вона забігала вся не своя. Що сталося? Я питаю вас, як мати.
— Ні, ні; нічого! І Гільда також ні в чому не винувата. Але, ради Бога, не питайте мене: я сам все-все вам напишу (я сказав — "напишу", а потім поправився "скажу"), але ж тільки не сьогодні. А зараз я маю їхати з Кобцем. Я зайшов попрощатись.
Вона дала мені умитись.
Я попрощався з нею, вона поцілувала мене в голову. Потім попрощався з Фрицем. Ми мовчки стиснули один одному руки. Я взяв свій портфель та ще маленький пакунок і пішов, забувши бриля, але це помітила фрау Магда, сумно подивилась мені вслід і ще раз сказала вже на сходах:
— До побачення. Швидше вертайте.
* * *
Я забіг до Кобця, забрав речі, віддав йому листа до п. Шульца про гроші, якого він віддасть тільки після моєї телеграми, що я вже виїжджаю з Бремена, потім, попросивши Кобця, щоб він мене не проводжав, на що він враз згодився, сам полетів на двірець..
Гільда вже була там.
Ми говорили увесь час. Вона розповідала про себе, я спішив розказати про себе те, чого раніш вона не знала.
Коли вже прийшов час сідати в потяг, вона подала мені пакуночок.
— Я давно хотіла була віддати вам це, але боялась, щоб не вийшло, як тоді — пригадуєте — з краваткою.
Я нагнувся й поцілував її тонкі пальчики.
Вона знову враз заридала.
І... коли б вона тоді була тільки сказала одне слово: "Зостанься!" — я, певне, не витримав би й зостався без вагання..