Перед тим, як вийти на "Малу Страну", наліво від Влтави відбігає невеличка затока — "Чортиця", на якій безпосередньо стоять високі старі будинки, а двері з них виходять просто на воду. Тільки з них вийти не можна, лише треба плисти на човнах. Це місце зветься "Празькою Венецією".
Я сердечно подякував того ласкавого панка й хотів іти далі, як він мені порадив,— до старовинного королівського двору "Градчане", що стоїть мальовничо на високій горі, але панок ще мене трохи затримав.
— Прага — дуже красне місто; це є серце Чехії, але... хворе серце. Хвороба його — німці, найбільші в світі наші вороги! Уникайте у нас говорити по-німецькому, бо це ображає національне чеське почуття. Коли ж вам чогось треба, звертайтесь тільки до чехів, а не до німців. Ми дуже любимо всіх слов’ян і радо завжди послужимо слов’янину.
— А як же пізнати, хто німець, а хто чех? — спитав я.
— У німців кам’яні, суворі обличчя, а в чехів — ласкаві, слов’янські. А втім — вам завжди підкаже ваше слов’янське серце!
Він простяг мені руку й сказав:
— "Доктор"... і прізвище, але я не розібрав, здається — "Веселий". Я сказав своє. Ми щиро попрощалися.
Дивна річ. Майже в кожному місті одні люди ненавидять інших: у Києві ми — кацапів; у Львові русини — поляків; у Празі німці — чехів, чи навпаки. І чого воно так у світі, що вороги скрізь мусять жити вкупі?..
Мені трохи й прикро було слухати, що казав той доктор, бо я люблю німців; власне, не всіх німців, а — Іоганна Карловича; але ж шкода й слов’ян. Він так щиро говорив про слов’ян і мені здавалося, що ці люди, справді, рідніші мені, як не слов’яни... До того ж він казав, що їхні вчені — Шафарик, Палацький, а особливо — Грегорж багато писали про нашу Україну та про наших людей. Це мене дуже потішило!..
Я далі потрапив на "Малу Страну". От, тут так старовина! Це видається ще давнішим, як у Кракові, й далеко "картиннішим". Справді, що не площа,— то наче в опері "Фауст". Чудово! Але, коли я дійшов до "Градчан",— вже було нерано, я побоявся спізнитись, сів на трамвай до "Прашної Брани" й вчасно приїхав додому. Тут в трамваях один клас, тільки люди не такі ґречні, як у Кракові; штовхаються, лізуть майже кожен з торбою за плечима й не кажуть "пшепрашам" чи чогось подібного. Але то — нічого. Прага мені дуже подобається, а чехи видаються якимись ріднішими, ніж поляки, так би сказати — "двоюрідними"...
Коли я приїхав додому, то я був страшенно здивований, углядівши Іоганна Карловича: він зголив свою бороду й зоставив одні вуси, які підкрутив угору. Це його страшенно змінило. Якби його побачив на вулиці, то певне й не пізнав би. Тим більше, що він також змінив свої золоті очки на пенсне без оправи. Він каже, що це він скинув з себе "російську облуду"...
Ми обідали з Іоганном Карловичем, пили добре вино по обіді, коли до нас підійшов якийсь бравий німець, радісно привітався з Шульцем й сказав йому "Herr Hauptmann"! .
Він був дуже здивований, що побачив Шульца, а я теж дуже здивувався, що Шульц має військового чина. Я вже хотів був його про це запитати, але він мені сказав, що має ще тут посидіти з приятелем, а я можу ходити по Празі. Я попрощався й пішов. Уже ввечері я знову згадав те "Herr Hauptmann" і спитався Іоганна Карловича, чого то так величав його знайомий.
Він спочатку ніби похмурився, а потім усміхнувся й промовив:
— Пусте! Це через те, що я без бороди. Потім узнаєш; тільки сам мене так ніде не величай!..
Я думаю, що він раніш служив у війську, але тепер, очевидно, те йому неприємно згадувати.
По обіді я знов пішов собі на "Вацлавське Намєсті" й був у автоматичній ресторації. От, цікава штукерія! Кинеш у дірочку 10 гелерів, а тобі само випадає відтіль або тістечко, або бутерброд, чи наливається якесь питво. Тільки я трошки осоромився. Взяв тістечко, а потім хотів випити лимонаду, але ж не знав, що спочатку треба підставити склянку. Коли ж я кинув 10 гелерів, то з чопика побіг той лимонад просто мені на штани. Я згарячу, як колись Ярко квас, вхопив чопик рукою, щоб його затулити, а воно так і пішло кругом водограєм. Забризкав якусь панночку й пана. Але вони не розгнівались, тільки страшенно реготали,— а я "пік рака" й хотів був швидше дременути. Отже, вони мене спинили, розказали, як взяти лимонаду, й я мусів ще раз наточити собі склянку. Добре, що я таки напився, бо ж мені від сорому аж у горлянці запекло й я по-дурному говорив на всі боки "пшепрашам", "пшепрашам". Сам не знаю — чого й що!
Що то все-таки, виходить, я — "деревня"!..
— — —
Зараз ми вечеряли в "Обецному Домі", в нижній ресторації. Ніколи ще я не бачив таких кахлевих малюнків на стінах, як там. Та як блищать, аж очі сліпнуть! Так само мене здивував і оркестр: у ресторації грають мабуть краще, як у нас в театрі. Іоганн Карлович каже, що майже кожен чех уміє грати на якомусь музичному струменті. Це — їхня спеціальність.
Потім він взагалі говорив про чехів і також, як і про поляків,— вороже. Коли я сказав, що вони — гарні слов’яни, то він відповів, що чехи — "жиди між слов’янами", що вони, як мавпи, все копіюють з німців, але дуже погані їхні учні: дальше "підмайстера" не довчаються. Може це й правда, але мені чогось було неприємно слухати таке про слов’ян і я так обережно спитався Іоганна Карловича, чи хоч одну націю він любить?
— Аж цілих три: Deutsche, Deutsche und Deutsche!
І те мені чогось так само не сподобалось. Бо мені здалося, що, коли б він мене так запитав, і коли б я так відповідав, то я б сказав:
— "Українців, українців та українців",— і з пристойності принаймні додав би: "та німців"...
Але я взагалі чогось наче хвилююсь по-дурному. Певне, я вморився з дороги та від сили нових вражень. Надвечір аж голова болить і в думках все плигає, а вночі безупинно сниться всяка всячина. Вчора снилось, наприклад, що я йшов льохом Ядвіги й втрапив в соляні печері, а там з озера на мене кинувся величезний оселедець, а голова в нього була така, як у тієї знайомої іспанки, з довгим рудо-золотистим волоссям. Я прокинувся від власного крику й довго не міг заспокоїтись...
А потім приснилася мамочка в соляній каплиці... Ох!..
Ну, буду кінчати далі опис Праги.