На Вавель ще кажуть — "польський акрополь" — або "Крулевський Замек".
Коли я зайшов у Вавель,— то враз до мене підступив якийсь вбогий панок і спитався, чи я чужинець? Я сказав:
— Ja, mein Herr!
— Німець?
— Ні, українець.
— Русин? — перепитав він.
— Ні, власне, не русин, а — українець,— уперся я.— Я з України.
— З Руска?
— Ні бо, з України, з Києва.
— "А то вшістко єдно",— сказав він і почав говорити мені по-московському, що він — провідник або "гід" і за одну корону може мені розказати все, що є у Вавелі. Але мені стало прикро, що він запевняв мене, ніби я — "русскій", й, хоча мені не шкода було корони, бо дуже хотілося про все дізнатись, але я рішучо відмовився. Отже, він так до мене ув’язався, що я подумав:
— Ти, видко, не "гід", а "гидь"! Але відв’язатись від нього не міг: він таки пішов за мною й розповідав мені про все напів німецькою, напів галицькою мовою. Врешті мені його стало шкода він був такий обшарпаний, в драних черевиках, в легкому пальтишку, але з гладженим комірцем,— правда, дуже брудним, і хоча й в засмальцьованому, але в "котелку". Одне слово — пан! А як він мене дякував, як я йому наприкінці дав півтори корони!
От ми й походили по Вавелю більш, як годину.
Раніш тут був старий королівський двір, але дерев’яний, оточений валами та рівчаками з водою, тобто старовинна фортеця. Ще в році, здається, 1241-му на Вавель нападали татари, але його не подолали. Король Казимир збудував замість старого замку — новий, кам’яний з товстими мурами та баштами. Від того часу мало що зосталося: найцікавіша тогочасна руїна — то сутерени , в яких на товстому стовпі написано "Kazimir". Добудовували Вавель потім інші королі. Причому зосталась над муром одна цікава вежа, що була ніби опочивальнею королівни Ядвіги. Вона висить над стіною й до неї зокола не можна дістатись в жодний спосіб, а в підлозі вона мала потаємні ходи, якими можна було вийти під самою Віслою далеко від замка, аж за старий Краків. Це на той випадок, коли б напали якісь розбишаки, або під час облоги міста ворогом. Цікаво, що, як каже "гід", тут є докази того, ніби Вавель ще в ті найдавніші часи опалювали з центральної топки.
Тут до нас підійшли ще нові туристи: якісь німці й французи. Правда, потім стало відомо, що та пані, яку я вважав спочатку за француженку,— була іспанка. Але дивно мені: я ніколи не думав, що іспанки бувають русяві!.. Мій "гід" враз став помітно жвавіший й почав на всіх мовах знову оповідати про цю вежу, про підземні ходи, про центральне опалення, тощо.
Француз спитав по-німецькому:
— А чи не на те будовано цього хідника, щоб сюди ходили до Ядвіги гості?
Гід засміявся й відповів:
— Якщо й ходили,— то рідко, бо Ядвіга завше була хвора.
А француз сказав, що то саме через них, вона й хворіла, й чогось дуже сміявся й підморгував...
Є там ще чимало й інших веж, що майже всі були хурдигами, одна так і зветься "Zlodziejska".
Побудовано теперішній Вавель на початку XVI століття, за часів Зиґмунда I. Коли прийшли сюди шведи з королем Карлом XII, тим, що бився вкупі з Мазепою під Полтавою,— то вони були знищили Вавель. Потім кілька разів його пробували реставрувати, але все те не щастило довести до кінця. Руйнували його австріяки, а потім страшенно загидили москалі, які пооблуплювали стіни, попсували дорогоцінні паркети, позбивали орнаменти і т. п.— тобто поводились так само, як і з історичними пам’ятками у Києві. І тепер ще багато у Вавелі запущених руїн, але він знову ремонтується. В однім місці, на галереях того двору, де відбувалися лицарські турніри, я бачив розпочату працю по відновленню малюнків на стінах. Це дуже цікаво, як зшкрябують вапно й з-під нього виходять на світ "фрески" (стінні малюнки), що були там колись. Але ж це треба каторжної роботи, щоб все те виявити!
Мабуть найбільш пишно було оздоблено такі залі, як, наприклад "орлову", "судову", "про танці", й т. п. Реставровано поки що дуже мало, але ж на так званому "сліпому ґанку" видко покрівлю з полив’яних кахлів, зовсім таку, як на нашому Полтавському Земському Будинку.
Недалеко від одної башти є ще цікава річ — так звана "драконова яма", в якій нібито проживав цмок , що його потім забив Крак, той, що заснував місто Краків. Вхід до тієї печері затуляють міцні залізні двері. Тут же кілька костьолів,— і в одному з них — гробниці польських королів,— в костьолі св. Вацлава. Я вже не мав часу зайти до гробниць, але не дуже й шкодую, бо ще побачив чимало цікавого, чого не побачив би, коли б довше затримався у Вавелі.
Виходячи з Вавеля, я поклонився всім тим туристам, що були вкупі зо мною. Вони так само поклонилися мені. Виходить, що я вже починаю засвоювати європейські звичаї...
О першій годині я мусив був прийти до ресторації на вулиці Томаша. В цій німецькій ресторації (забув як вона зветься), я мав зустрінутись з Іоганном Карловичем. Щоб не спізнитись, я сів в трамвай. Перше, що мене вразило, що в Кракові в трамваї є дві класи: перша й друга. Звичайно, я їхав другою, але заїхав далі, як мені слід, і вже ледве пішки добрів до ресторації. Іоганн Карлович вже кінчав обідати й почав був мене лагідно, як завше, вичитувати, що не можна бути неакуратним. Коли ж я йому сказав, що заблудився й через те спізнився, то він, усміхаючись, додав, що це завжди слід мати на увазі, коли не знаєш, яка далечінь до того місця, куди маєш прийти в строк, а тому він мене не вибачає. І це таки, правда! Я бачу й сам, що в Європі люди розуміють ціну часу.
Коли ж я потім сказав, що в Кракові два розділи в трамваях,— то Іоганн Карлович скривився, витяг з рота сигару й відповів мені:
— Поляки занадто носяться з своїм гонором і взагалі уявляють собою наче дві нації: "panow" і "psow". Пани — шляхта, а пси — простий народ, якого вони називають "бидлом". Мені це видається гидким!
— І мені також,— щиро додав я.
Іоганн Карлович взагалі трохи незадоволений з Кракова. Він каже, що йому кортить якнайшвидше доїхати додому, а тут його все затримує. Мало того, що треба їхати до Праги, чого йому, очевидно, не хочеться, але ж доведеться, мабуть ще на день затриматись в Кракові. Той офіцер, якого йому треба, виїхав до Відня, й має приїхати або сьогодні увечері, або аж завтра вдень.