— — —
Що ж тепер? Що ж тепер?.. О, як я розумію Старушка, який не може говорити про москалів без скрежету зубів... Ну, я не вмер,— так я теж покажу, покажу вам свої пазурі... О!..
— — —
Я сьогодні пристав до... Хіба тепер мені чого страшно?!
Все одно — я цілком самітний на світі!..
— — —
Ми працюємо дуже добре. Ну, підождіть, підождіть! Тепер уже я знаю багато такого, що й в голову мені не могло прийти! Який новий світ! Почуваю себе, як у "Січі", як у поході! "Борітеся — поборете!"...
Мабуть кину я ці записки, бо тепер заходять такі події, що їх не можна записувати...
— — —
Радіти, чи плакати? — не знаю! Певне радіти, бо я вже й наплакався, та й ще, певне, не раз доведеться. А може, ще колись і зрадію, коли виконається наказ батька Тараса:
... "Вставайте,
Кайдани порвіте —
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!"...
Але ж за цей час, за ці всього два тижні перейшли такі величезні зміни в моєму житті, що мушу записати собі докладно: це варт зоставити на згадку, тим більше, що тепер я можу нікого не боятись. Я — вільний козак!..
Насамперед: сьогодні 9 березоля, навіть 22-го березоля, бо ж я з сьогоднішнього дня живу по новому часу й по новому календарю. Друге — я сиджу й пишу свої записки не в Полтаві, не в Києві, не деінде — а в "Народній Гостиниці", у самісінькому Львові, в Галичині, за кордоном!..
Так чудно! Як сон! І досі сам собі не вірю! Чую оркестру кав’ярні; українську і польську мову за дверима; он, на ліжку, під великою периною спить Іоганн Карлович; а я оглядаюсь по хаті, й не йму, не йму сам собі віри. Та невже ж це правда? Максиме! Чи це ж таки правда?!.. "Ха-ха-ха! Чи це ж ти, Маргарито?!.."
Але це все не сон, а дійсний факт! Максиме Крушенко! Ти — в Європі; ти — за межами проклятої "тюрми народів", за межами царства кровавих тиранів, чорної дворянської сотні і гнобителів твого нещасного народу!..
І за все це мусиш дякувати Іоганну Карловичу й любому, чесному, одчайдушному запорожцеві, моєму любому — любому В’ячеславу В’ячеславовичу...
Ну, годі вже впадати в екстаз. Запишу все цілком спокійно.
В партії українських революціонерів, до якої я вступив одразу, як мене відходили після отрути,— я згодився виконувати всі, найбільш небезпечні поручення. Я палав помстою й радий, чим можу, щоб підкопати ґрунт під осоружною "в’язницею народів" — Росією... Ну, от мені й дали на спробу поручення: вкупі ще з деким, розліпити прокламації з приводу 100-ліття народження Шевченкового. Добре. На мою долю припав район Львівської вулиці та Лук’янівки. Я почав свою роботу з Лук’янівки з 1-ої години вночі й щасливо доходив вже до кінця порученого мені шматка. Було коло 4-ої години ночі, як я ліпив свої летючки на розі Несторовського провулка, навпроти адресового столу. Коли це з-за рогу Вознесенського Спуску вихопився городовик. Я метнувся вбік — на Кудрявську вуличку; а він — за мною! А я ще перед тим, щоб було зручніше носити балцанку з клейстером та летючки,— скинув був один рукав з шинелі. Тікаю я, як олень,— а він сюрчить у свищика,— та за мною — от-от нажене!.. Тоді я через місток — й плигнув на якусь — Мирну, чи якось вона там зветься, чи може Петрівську,— не знаю,— вулицю. І коли я стрибав, то він мене вхопив за рукав — так і зосталася в нього моя шинеля. Він ще потім і стріляв,— але то вже було на шалай-балай! Поки він оббіг на Вознесенський Спуск,— я вже був у Вовчому Яру й потім вибрався до семінарського саду, а відтіль на Десятинний переулок. Ці місця я добре знаю!..
Звісно, я вже додому не пішов, бо не був певний, чи не зосталось в шинелі якихсь ознак, кому вона належиться.
На другий день була бучна демонстрація біля університету, в якій я також брав участь, уже в чужому пальті. Потім товариші зробили мені зустріч з Старушком. Він — "стріляний вовк" — і порадив мені на якийсь час виїхати з Києва до Лубен, де й в нього є друзі й де живе моя бабуня. Це було зручно зробити, бо надходила Масляна, й можна було не ходити до гімназії. Я виїхав того ж дня, вночі, але якось Лубни проспав. Тоді я поїхав просто в Полтаву, тільки не додому, а — до Шульца. Розуміється, він був здивований! Але ж мені всміхнулося щастя: через два дні він мав їхати до Києва, щоб вибрати собі на паспорт візу (дозвіл) консула до Баварії.
Ми довго радились і нарадили: що мені робити в цій дикій стороні, де все викликає у мене тільки саму ненависть?! Я почав просити його, щоб він узяв мене з собою: німецьку мову я вже досить вистудіював й можу вчитись далі в Мюнхені. Він згодився. Ми поїхали до Києва в різних вагонах. Перед тим я забіг до Харитини, попрощався з нею, хоча й не сказав їй, що й як; побіг на хвильку до Олекси Івановича, подарував йому Самзная — й знов поїхав до Києва. Перебув на конспіративній кватирі, де й довідався, що жандарми напали на мій слід, трусили в моїй хаті, позабирали книжки й найбільш цікавились малюнком друкарської каси, що я зробив собі, колі був в друкарні "Ради". Це остаточно вирішило справу. Я до речі згадав, що ще під час торішнього трусу сховав був у льоху за бантиною ті 565 карб., які були в столі у тата. Тепер же мені ще дав Старушок 300 і обіцяв вислати багато грошей, як тільки відбере заставу за нашу садибу, просто на Мюнхен. Попрощався я з Старушком, як з рідним батьком.
В Києві я ще зайшов до редакції "Ради". Мою замітку з Полтави надруковано — й мені видали перший гонорар. Я купив на нього собі портрети: Шевченка, Садовського, Драгоманова, Франка й Грінченка. Тим часом Іоганн Карлович взяв візу на паспорт, в якому був зазначений його Фріц; і я,— як Фрідріх Шульц,— сів у вагон. На двірець прибігла провести мене й Тіна. Вона подарувала мені на пам’ятку альбом Києва. Люба дівчинко! Я буду тебе пам’ятати завше!.. До Радзівілова я страшенно тремтів. Здавалося, що хвилювавсь й Іоганн Карлович, але ж зовнішнє був зовсім спокійний. Коли ми проїхали Радзівілів і опинилися в Бродах,— він обняв мене й поцілував. Це в перший раз за все наше знайомство! А я хотів був поцілувати йому руку, як татові... Але він не дався.
— Молодчина, юнак! — сказав він мені.— Бачу, що українці — бравий народ! Будь щасливий в новій землі!..