Добра справа, нема чого казати!
Мусив я признатися у всьому Людмилі Петрівні та Костеві Івановичу. І,—дивна річ,— вони навіть на мене не розгнівалися. Що ж це було б у "дядюшки"! — й уявити собі не можна, дарма що це теж його "не касаєтся"! І через те, що Скибенки та Старушок так спокійно до цього поставилися — у мене й самого перейшов переляк. А приключись це у дяді, то я мабуть би повісився з одчаю!
Кость Іванович каже:
— Не тільки світа, що в вікні! Вигнали з семінарії — перейдеш до гімназії; в Києві гімназій багато! Якби,— каже,— я не хотів учитись або робив якісь паскудства,— ну, то було б інше діло; а це ж тільки дитяча необережність. А нічого ганебного я не сказав, коли говорив про Мазепу з повагою.
Звісно, мені шкода, що доведеться таки влізти до "паничів" в гімназію, але тепер я чогось цього не дуже боюся. Я звик уже до Києва й маю діло виключно з простими нашими людьми,— то "панів" наче й не помічаю. До того ж я чув, що й в гімназіях є чимало українців і дехто вже пристав до нашого товариства "Січ".
Найбільше мені шкода тільки того, що муситиму неначе трохи розлучитися з Ярком: вже не буду сидіти з своїм побратимом на одній парті, не будемо разом ходити з школи і в школу! Ну, та все одно,— ми зостанемось з ним друзями. Ще ж за весь час, як ми зазнайомились, ми ні разу не посварилися, хоча він раз і мав право на мене розгніватись, бо я — ненавмисне, правда,— розбив його бінокль, який подарувала йому мама. Але він мені вибачив, а я подарую йому за те одну шпагу!
— — —
Здається, все виходить на добре: в гімназію мене приймуть після Різдва. А я навіть виграв, бо сьогодні тільки 11 грудня, а я вже можу поїхати в Полтаву й пробути там аж до 7-го січня! Буде час відпочинуть, та й можна буде багато зробити для "Волосожару".
Мій любий побратим теж приїде до мене в гості на 4-й день Різдва. От, погуляємо по Полтаві з Іоганном Карловичем та Самзнаєм! Дуже це добре, що Шульц не поїде на Різдво в Баварію, а лиш на масляну. Я їду завтра рано. Треба тільки купити подарунки: Харитині — теплі хатні черевики, Шульцові — записну книжку, а Олексію Івановичу — нові твори Олеся.
— — —
Ой, ой, ой!.. Яка ж тепер видається мені маленька, сонна і брудна наша Полтава після Києва! На вулицях майже нема людей; тихо так — наче вночі; вечорами темно; крамниці такі мізерні й майже в кожній вітрині — самі тільки листівки та й ті — засиджені мухами. Мені здається, що я так себе почуваю в Полтаві після Києва, як в Опішні, після Полтави. Але ж все-таки це моє рідне місто і я це відчуваю на кожному кроці: і люди мені якісь всі свої, й говорять якось так лагідно, й краєвиди дорогі своєю якоюсь давньою знайомістю!
А вже яка радість була в Харитини,— й не розказати! А що витворяв Самзнай — то це не може уявити жодна фантазія! Не відходить тепер від мене ані на крок...
Був у Олекси Івановича. Він дуже радий, що я привіз йому Олеся. Похвалив мене, що я викрутився від "дядюшки", тільки трішки схвилювався пригодою в семінарії. Але потім сказав, що аби вчився, а де — то майже однаково. Жодна — каже — школа зробити з хлопця людини не може, а тільки підготовляє до того, щоб бути людиною.
Зараз по обіді йду до Іоганна Карловича. Я вже вранці забігав, але він ще був на лекціях.
— — —
16-го грудня, 1913 р.
Як тепло й сердечно приймав мене Іоганн Карлович!
Коли я прийшов,— він робив якісь кресьби. Спочатку мені здалося, що він навіть не був мені радий, враз зложив свої папери, зав’язав у теку, а тоді тільки почав зо мною вітатись, і я побачив, що помилився.
Ми проговорили до пізньої ночі. Він грав на піаніно й знову ми виганяли в сіни Самзная. Грав Шульц дійсно добре, але я не знаю, хто грає краще — часом чи не Людмила Петрівна! Іноді мені здавалось, що в неї виходить якось задушевніше, а у Шульца занадто точно. Але може це від того, що в Скибенків кращий рояль? Ми умовились, що я буду приходити щодня по обіді. Будемо фехтувати й читати вкупі Шіллерового "Дон-Карлоса". Додому ж я взяв у нього "Історію штуки" Мутера. Іоганн Карлович дорікав мене, що я майже не малюю. Справді, прикро, але ж коли? Попробую дома змалювати Харитину, а коли вона вийде подібною, тоді наважусь малювати Шульца: він, певне, згодиться, посидіти...
— — —
А що то — чужі люди! Хоча б і наші кватиранти: й милі й інтелігентні, а все-таки, як вони недбало ставляться до чужого майна! Я сьогодні заходив до них: стіни пообдирані, з вікон тече й на лутках жовті потьоки; холодно й брудно! Правда, у них малі діти й вони все псують, але ж... Ну, та інакше трудно було й сподіватись. Взагалі, коли нема хазяйського ока, то воно все якось обсувається. І в дворі все ніби страшенно постаріло. Я тепер чищу сніг і вивожу тачкою на вулицю, а потім почну лагодити паркан та штахетки в саду. Харитина каже, що враз помітно, як приїхав "справжній господар".
Але ж пречудна вона! Нізащо не хоче обути подарованих мною черевиків. Каже: "хай зостануться на смерть!" Я її переконую, що тоді можна теплих й не одягати, але ж її не переконаєш! Також вона рішучо не згоджується спати в одній хаті зо мною, хоча я й витяг для неї ширми. Впросилася до кватирантів в кухню на свій старий тапчан...
Щось мені дома щодалі, то сумніше! Таке враження, ніби я втрапив на якийсь цвинтар...
Хоч би вже швидше Різдво та приїздив би мій любий побратим!..
— — —
Сьогодні — Святвечір, а я маю замість ялинки й подарунків — сумні вісті. Приходив Онуфрій (він такий же, як і був, тільки ще дужче човгає, але по-старому підморгує одним оком!) — й приніс мені пошту: великого листа від Ярка й число "Ради", в якому Ярко підкреслив червоним олівцем звістку, що знов були арешти й труси у Києві поміж українців. Трусили й Старушка. Уявляю собі, як В’ячеслав В’ячеславович лаявся. Але ж добре, що принаймні його не заарештували!..
Друга, страшенно для мене тяжка звістка,— що мені й справді доведеться швидко розлучитися з моїми Скибенками, які стали мені й рідними, й дорогими. Кость Іванович одібрав запрошення переїхати до Вороніжа в сільськогосподарський інститут. Там йому пропонують бути професором ентомології. Він уже поїхав, щоб про все довідатись докладно. Можливо, що після Різдва вони виїдуть з Києва, а я знов зостануся одиноким, самітним сиротою! Ярко через те не може тепер приїхати до мене!.. Ге-ей! Ну, життя, життя! Як мало в ньому радості!.. Я вже давно все послав для "Волосажару", а сьогодні ще написав про життя Полтави, та як вона готується зустрічати святки, допис до "Ради".